Для сучасної етнології саме тяглість етно-культурного розвитку — єдиний показник віку конкретного етносу.Наголошувала на розриві в історичному процесі між Київською Руссю Х — ХІІІ ст.ст. та козацькою Україною XV — XVIІІ ст.ст. Численні історичні, лінгвістичні, археологічні, антропологічні, етнографічні дані переконливо свідчать про неперервність історичного життя України ХІІІ — XV ст.ст. Татарська навала не призвела до вилюднення Південної Русі та приходу сюди нового населення. За даними археології протягом останнього тисячоліття в лісостеповій та лісовій смузі України домінував один центральноукраїнський антропологічний тип, визначений майже сто років тому видатним українським антропологом Ф.Вовком (1916). Це відносно високі й масивні європеоїди зі смаглявою шкірою, темними очима та волоссям, довгастим обличчям та прямим носом. До нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров’я Х — XIV ст.ст., козацької України, сучасних етнічних українців23. Тобто українці XVIІ — ХХ ст.ст. генетично тісно пов’язані з людністю Південної Русі-України, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до інших антропологічних типів. Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграли Київ, Переяслав, Чернігів, Галич, Володимир та інші українські міста. Ці осередки культури, писемності та духовності Русі з численними монастирями та соборами не припиняли своєї діяльності і в найгірші для України часи. Тому козацтво XVI — XVIІІ ст.ст. усвідомлювало себе прямим нащадком традицій княжого Києва, вважаючи себе «племенем народу Руського, що за Олега — монарха Руського... Константинополь штурмувало. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися». Не випадково саме в козацьку добу відбудовуються давньоруські святині — Софія Київська, Спас на Берестові, Десятинна церква. Про це ж свідчить культ київських князів у писемних джерелах козацької України. Отже, головні політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі лишилися ними і в козацьку добу, міцно зв’язавши два нерозривні періоди національної історії України. Таким чином, прірва між києворуським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою і глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремих етноси. Традиції першої української держави Русі у Києві перервалася лише 1471 р. після скасування Литвою Великого князівства Київського. А всього лише через 20 років, 1490 р., зустрічаємо першу письмову згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі, що знаменує початок козацької доби. Універсальність законів етноісторичного розвитку великих етносів середньої смуги Європи свідчить, що всі вони (французи, англо-сакси, німці, чехи, поляки, українці) виникли після падіння Римської імперії в V — VIІ ст.ст. і протягом близько 900 р. створили свої перші національні держави. Аналогічні Київській Русі держави ІХ — Х ст.ст. за європейською традицією вважаються державами відповідних етносів — перші Польське, Англійське, Німецьке, Французьке, Угорське королівства, Празьке князівство чехів тощо. Так що невизнання за Київською Руссю статусу першої держави суперечить універсальним законам історичного розвитку Європи. В наш час це стало можливим лише завдяки появі на світ тенденційно-антинаукової, неоімперської концепції «спільної давньоруської колиски» східних слов’ян. Отже, головні етновизначальні ознаки українців козацької доби були в зародку властиві південним