У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього — "сином".

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.

Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.

Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою "сіромою". Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язковим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 p. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано призначеному урядом "старшому судді усіх низових козаків". Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрових козаків". З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися за його межами.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій "присуд", тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів "підсусідків". Становище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов'язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові