Відмінною особливістю косівських килимів є розподіл цієї площі на вертикальні орнаментальні смуги: широкі зі складним орнаментом. Узор складається із зубчиків, невеликих розеток. Основні орнаментальні мотиви у вигляді ромбів, шестигранників складних розеток, наче витягнуті вздовж підкання. Їхні контурні лінії складені зубцями, гачками. Косівські майстри розробили кілька десятків орнаментальних схем, типів килимів, що в народі мають свої назви: “старий гуцул”, “новий гуцул”, “граничник”, “колиска”, “кучер”, “чичер” та ін.1

Найбільш популярний килим “гуцул”. Він прикрашений трьома або п’ятьма широкими смугами, кожна з яких заповнюється ромбами, вписаними один в другий із зубчастими або скісними контурами. Широкі смуги чергуються з вузькими, що заповнені мотивами “рачки”, “зубці” тощо. Килим має назву “сонце”, утворюється кількома великими зубчастими ромбами із складною кольоровою розробкою, побудованою в гамі теплих, від темно- до світло-коричневих, жовтогарячих тонів. Орнаментальний мотив залежно від кольорового вирішення завжди світлий на темному тлі, і тоді він, наче виступає, здається більшим, або ж, навпаки, може бути темним, наче заглибленим у світле. Майстри, зіставляючи кольори, досягли таких співвідношень, коли одні з них були провідними, а інші підкреслювали силу їхнього звучання. У косівських килимах бувало до 10-12 відтінків. Для них характерне м’яке розфарбування, витримане в теплих гармонійних тонах.

Історичний огляд килимарства кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на Гуцульщині

Художні тканини Гуцульщини в загальноукраїнському контексті культури – велике надбання матеріальної й духовної спадщини нашого народу. Висока мистецька цінність як старовинних, так і сучасних гуцульських тканих завжди привертала увагу вчених і набула різностороннього висвітлення в науковій літературі.

Визначальними факторами функціонування ткацтва, поряд з іншими видами народного мистецтва, є сприятливі умови соціально-економічного розвитку, наявність місцевої сировини, традицій, майстрів тощо. Ткацтво Гуцульщини, як і інших етнографічних районів України, проходило такі етапи свого розвитку: становлення, розквіт і занепад. Кожен етам еволюції зумовлений побутовими умовами, соціально-культурними запитами та виробничими можливостями. Постійна потреба гуцулів у ручних виробах призвела до виробництва і застосування їх у побуті майже до кінця ХХ ст.1

Упродовж століть тут існувало ткацтво як споконвічне домашнє виготовлення тканин, а згодом – ремесло та організований художній промисел, пов’язаний з ринком. Обидві форми виробництва співіснували і розвивалися паралельно, тісно переплітаючись між собою та взаємозбагачуючись виробничим досвідом і творчими надбаннями.

Домашевський М. – Історія Гуцульщини. Львів, 2001, т. VI., с. 265

Аналіз цих двох форм виробництва показує неоднакові рівні засвоєння традиційних навиків технологічної майстерності й особливостей художнього вирішення тканин виробів.

Надомна форма праці, поширена на Гуцульщині, завжди посідала основне місце в виготовленні тканин. Вона відзначається значно глибшим осмисленням і засвоєнням багатих традицій, оскільки базується головним чином на спадковості родинного досвіду, стереотипах кожного локального осередку і тісно пов’язана з природним середовищем. Попри відносну стабільність цієї форми виробництва, споконвічні традиції не були статичними, вони поступово зазнавали певних змін, варіативності й оновлення. Так інновації вносили повний струмінь у русло традиції оживляли й збагачували її, а найбільш життєдайні з них згодом і самі ставали традицією. На всіх етапах еволюції суспільства інновації формують переважно найобдарованіші творчі особистості. Вони дають поштовх становленню окремих явищ, які за сприятливих умов можуть впливати на формування традиції, наповнювати її новим змістом.

Ще з кінці ХІХ ст. і майже до 30-40-х рр. ХХ ст. на Гуцульщині, значно пізніше, ніж в інших регіонах України, продовжувалося незначне утримання архаїчних форм господарського устрою. Внаслідок розвитку капіталістичних відносин з сільського до ??? ткацтва поступово виокремилося ткацтво як ремесло.

Із середовища селян виділилося багато окремих ткачів, а іноді і цілих родин, які спеціалізувалися на виготовленні певних типів тканин: килимів, ліжників, верет, запасок, скатертин, крайок та іншого, на замовлення, або на ринок. Ткацтво – споконвічний жіночий вид занять – у міру переростання його в промисел ставало чоловічим ремеслом. Зародившись у сфері натурального господарства, домашні примисли поступово ставали допоміжними видами занять, які давали населенню додаткові засоби для існування. Продовження процесу відділення ремесла від сільського господарства призвело до збільшення числа ремісників. Їхні заробітки були мізерними. Відомий український етнограф і фольклорист В. Гнатюк, досліджуючи ткацтво Прикарпаття, писав що “ткачами працюють переважно люди бідні, які не мають землі”1. Безземельні мандрівні ткачі на правах “вільних” ремісників оселятися здебільшого в передмістях і містечках поблизу торговельних шляхів на Гуцульщині – в Косові, Кутах, Вижниці, Делятині, а також на Покутті – в Коломиї, Заболотові, Снятині тощо.

У Косові сконцентровано було найбільше ткачів, які виготовляли різноманітні полотняні узорноткані вироби. Вироби місцевих майстрів поширювалися в навколишні гуцульські та покутські села.

В кінці ХІХ ст. з розвитком текстильної промисловості в домашньому ткацтві.

Гнатюк В. Ткацтво в Східній Галичині. Матеріали до української етнографії. – Львів, 1990 – ТЗ. – с. 23

Поряд з сировиною власного виготовлення починають застосовувати й фабричну пряжу. Не маючи достатньої кількості лляної та конопляної пряжі, горяни купували або вимінювали за вовну дешевшу бавовняну пряжу. Таким чином у народне ткацтво стали поступово входити нові види ткацької сировини. Це насамперед, пофарбована бавовняна пряжа, яку використовували для основи в килимах, веретах, тощо. Поширеною на Гуцульщині була й кольорова – червона, чорна, темно-синя, зелена та жовта бавовняна пряжа “заполоч”, яку особливо часто застосовували на піткання узорних, ???-човникових і перебірних тканин. Менше, але використовувалася в народному