Вовну з овець стригли весною в теплі дні. Це відбиває й народна приказка, яка застерігає від раптових приморозків: “До Миколи (9 травня) не сій гречки й не стрижи овечки”.

Перед стрижкою овець мили річковою водою, потім стригли металавими вівчарськими ножицями. Настрижену вовну знежирювали, добре промивали, сушили і перебирали руками – скубли, били і вичісували на дерев’яних гребнях – гремплях (драчках). Кращу більшу м’яку вовну пряли. З відчосу, що лишався після вичісування, виготовляли грубі тканини, або повсть. Пряли вовну і з кружеля, і з дерев’яного гребня, на які накладалася мичка, веретеном, накручуючи його пальцями.1 Загалом прийоми прядіння тонкорунної вовни і рослинного волокна були ті ж самі, тобто пряли веретеном і прядкою.

Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін. Культура і побут населення України – К., Либідь, 1991

Прядіння – це був заключний етап підготовки вовни до ткання, оскільки щільність скручування ниток, рівномірність їхньої товщини зумовлювали структуру майбутньої нитки. Майстерність прядіння виявляється в умінні прясти нитки рівні, тонкі і міцні. Для основи майже всіх виробів прядуть щільніше скручені нитки, ніж на піткання, щоб забезпечити їм належну міцність.

Наступною стадією підготовки ниток до ткання є перемотування: нитки майбутньої основи змотуються з веретен в мітки, а нитки піткання в клубки. У мітки перемотують також ті нитки, які підлягають вибілюванню і фарбуванню.

Відповідальним етапом підготовки пряжі до ткання було фарбування ниток. “На території Гуцульщини майже до середини ХХ ст. побутували найрізноманітніші методи фарбування пряжі місцевими рослинними, тваринними та мінеральними барвниками”.1

Шухевич В. Гуцульщина – Т. 1 – с. 152

Закріплювали кольори природніми квасами (овечими розсолами, сироваткою – “дзером”) сіллю. В кінці ХІХ ст. з розвитком капіталізму в гірських селах поширилися барвники промислового виробництва, зокрема анілінові яскраві, насичені, але менш світлостійкі, які майже цілковито витіснили натуральні у всіх галузях їх використання.

“Проте останнім часом значно зріс інтерес до натуральних барвників і попит на них з кожним роком підвищується”.1 Натуральні барвники дають красиві стійкі кольори, їхня гама надзвичайно гармонійна, широка, неповторна і ???. Ними можна фарбувати шерстяні, конопляні, бавовняні, лляні і віскозні матеріали. З великої кількості рослин практичного фарбування протягом віків були відібрані такі, які забезпечують найвищу стійкість і красу забарвлення. Фарбування натуральними барвниками складніше, потребує більшого часу і уваги; але відтінки одного і того самого кольору, які можна отримати з одного виду рослин, дуже красиві, складні, ???, теплі, тому затрачена праця оправдовує себе.

Семак З. М. Фарбування, друкування, ручний художній розпис тканин. К.: ІСДО 1993, с. 144

Після фарбування і просушування нитки змотують в клубки, частину з яких пізніше перемотують на цівки ля піткання, інші використовують для ??? основи.

Найбільш давній спосіб ??? ниток – по стіні хати – до початку ХХ ст. збігався майже на всій території Українських Карпат. Загальнопоширеним у наш час способом є існування на рамочній снувалці. Насновану пряжу (“основну”) намотують (“навивають”) на вал ткацького верстату. На цьому процес підготовки пряжі до ткання закінчується.

В кінці ХІХ ст. в домашньому ткацтві поряд з сировиною власного виготовлення починають застосовувати фабричну пряжу. Через відсутність достатньої кількості льняної і конопляної пряжі гірське населення купувало або вимінювало за вовну бавовняну пряжу. Таким чином у народне ткацтво поступово входили нові види ткацької сировини. Це перш за все нефарбована бавовняна пряжа.1 Часом цю пряжу використовували для основи у килимах і веретах.

Використовувалась в народному ткацтві фабрична вовняна пряжа “волічка”, значно тонша і м’якша від пряжі , виготовленої в домашніх умовах.

Структуру народних тканин крім сировини і методів її обробки значною мірою визначають технологічні процеси ткацтва – способи переплетення двох систем ниток.

До знарядь ткацького виробництва належать ткацькі верестати – вертикальні та горизонтальні.

В кінці ХІХ ст. в гірських селах Карпат масове розповсюдження отримали горизонтальні ткацькі верстати, які поступово витіснили вертикальні. Їх поява є результатом багатовікового спільного процесу вдосконалення знарядь ткацтва в усіх народів, в тому числі слов’ян. Навіть найпростіші з них мають пристрій для піднімання і опускання ниток основи-ремізки, прив’язані до підніжок. ??? механізм (“ляда”) з бердом забезпечує рівномірність ниток основи по всій ширині верстата і рівномірне прибивання ниток піткання. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. професійні ткачі при виробництві тканин на продаж застосовували верстати з довгим (до 180 см) бердом. Використання горизонтальних верстатів з таким довгим бердом у килимовому ткацтві підвищило продуктивність праці і значно покращило фізичні якості виробів.1

В даний час у народному ткацтві Карпат поширені горизонтальні верстати з довгим (160-200 см) бердом для виготовлення килимів, верет, ліжників.

У кожному осередку і навіть селі були певні локальні відмінності у вирішенні ряду конструктивних вузлів верстатів та їх назвах, але типологічно вони подібні і виявляють спільну конструктивну будову та принцип дії. Навіть при роботі на найпростіших із них народні майстри застосовували цілий ряд технічних прийомів, якими добивалися багатства різновидів тканин виробів та різноманітності їх художнього рішення.

Загалом для українців високогірних сіл Карпат характерне використання в килимарстві закладного переплетення.

Факторами, які обумовлюють ті чи інші технологічні або художні якості майбутніх тканин є: вид сировини, природні