спільноти – через що здобутки нації, навіть якщо вони набувають загальнолюдського значення, виступають як явища внутрішньо ним зумовлені. Звідси, національна самосвідомість, будучи однією із основних ознак національної спільності, є реальною могутньою силою, яка в поєднанні з національним характером виступає вирішальним чинником історичної долі нації, а отже, здатна впливати на загальний розвиток людства.
Філософська позиція щодо поняття “національне” передбачає співвідношення частини і цілого, елемента і самої системи, тобто пов’язує: ”національне” із загальнолюдським. Їх неможливо відокремити одне від одного, оскільки вони існують один через одне. ”Національне” народжується в глибинах людського буття і твориться самим історичним розвитком людства. Це процес руху від індивідуального (національного) до загальнолюдського. Тому національна самосвідомість є однією із багатьох загальнолюдських цінностей і справляє найефективніший вплив на розвиток національної культури.
Зміни в основних сферах життєдіяльності суспільства впливають на процес розвитку національної самосвідомості. Характер її розвитку показує на зміни місця національних цінностей у структурі соціального організму. Нація в своїй суті є більш високою або більш загальною особистістю, ніж людина, і співвідноситься з людиною так, як людина, розташована в часі, співвідноситься сама з собою в окремі моменти рефлексії. Відповідно, людська рефлексія є вищою, коли в самосвідомості діє національний суб’єкт. Національна мета випливає із загального принципу самоцінності суб’єкта. Мета і шлях до цієї мети є удосконаленням, витонченням національного суб’єкту. Тому рівень національної самосвідомості, боротьба нації за своє ствердження, кристалізація національної ідеї та розвиток національної культури виступають одночасно і засобом, і результатом просування по цьому шляху. Оскільки “відсутність причетності особистої духовності унеможливлює формування духовного поля соціокультурної системи, нації, народу” [7, c.176]. Національна ідея, входячи до змісту національної самосвідомості, функціонує у сфері духовної діяльності й володіє потужною конгломеруючою силою, а отже, відіграє важливу роль і в об’єднанні країни, ліквідації її роздробленості. Виступаючи центральною ланкою національної самосвідомості, національна ідея найбільш органічно й точно відображає світовідчуття та світосприймання нації і являє собою, по суті, теоретично оформлену й обґрунтовану “мрію” нації про бажане місце у світі, про своє призначення і майбутню долю. У процесі заміни національної самосвідомості вона (національна ідея) функціонує як політичний, так і соціально-економічний організм, адже, будучи ідеєю національної свободи, спонукає націю до здобуття свободи, що, в свою чергу, стає духовною першоосновою, джерелом особистого розвитку людини та державотворчої енергії самого народу. Так, як усвідомлюючись суб’єктом, об’єктивна можливість вибору сприймається і визначається вже як свобода. Послаблення ж національної ідеї веде до послаблення самої нації, оскільки без інтегруючих ідей суспільство існувати не може.
Зміст і характер національної самосвідомості багато в чому залежить від способу життя – системи діяльності, що сформувалась на основі певного способу виробництва, зумовленого історичними та природно-географічними особливостями, притаманними конкретному соціальному організмові. Тому національна самосвідомість, виступаючи найважливішим показником національної приналежності, володіє в межах певної нації об’єднуючою силою та здатністю протиставлення членів даної нації іншим націям в етнічному плані. Звідси, національна самосвідомість є визначальним фактором етнічної ідентифікації індивідів.
Національна самосвідомість у філософії розглядається через призму взаємозумовленості людської особистісної свободи та долі. Саме свобода особи, на думку сучасних філософів, є передумовою ефективного функціонування різноманітних людських спільнот, зокрема націй, тому рівень національної самосвідомості залежить від міри людської духовності, від глибини морального самоусвідомлення особистості. Оскільки, як стверджує філософ С.Франк:” Духовне буття у найзагальнішому його розумінні є основою й коренем реальності безпосереднього самобуття” [8, c.394]. Адже в процесі суспільного виховання людиною засвоюються не лише правові норми, але й моральні максими, котрі і стверджують цінність понять добра, справедливості, честі, обов’язку та засуджують їхні протилежності. Отже, самосвідомість як специфічне відображення дійсності в свідомості людини, залежить від рівня розвитку її внутрішнього світу її особистої духовності.
Список використаної літератури:
Солженицын А.И. На возврате дыхания и сознания //Новый мир. – 1991. - № 5. – С. 3-12.
Політологія / За ред.О.І. Семківа. – Львів: Світ, 1993. – 576 с.
Свідзинський А. Це складне національне питання. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1994. – 67 с.
Rothscild J. Ethnopolitics: A Conceptional Framework. - N.-Y., 1981. – 312 p.
Москалець В.П. Психологічні основи виховання духовності в українській національній школі. Дис. ...д-ра псих. наук: 19.00.07. – К., 1996. – 425 с.
Ідеї і творчість: / Зб. статей / Ред. О. Копач. – Торонто, 1991. – 426 с.
Білодід Ю.М. Духовність: сутність, структура, функції: Монографія. – Житомир: Ред.-вид. відділ ІПСТ, 2003. – 192 с.
Франк С. Непостижимое. – М.: Правда, 1990. – 607 с.