У 1925 році Девдюк звертається до львівського шкільного окружного відділу з клопотанням про реєстрацію школи і дозвіл на видачу учнів свідоцтва. У цьому ж році він отри-мує цей дозвіл. Школа проіснувала до 1939 року, і за цей період підго-тувала приблизно 45-50 майстрів.

Учні навчалися в майстерні три роки, оволодівали токарством, сто-лярством, різьбою по дереву та ін-крустацією. Вчитель забезпечував уч-нів матеріалом та потрібними інстру-ментами. Заняття в школі проводи-лися тричі на тиждень, крім фахових предметів подавалися і допоміжні науки з деяких теоретичних предме-тів, такі як стилістика, купецькі раху-нки, рисунок, географія і т.д. По за-кінченні різьбярської школи учні ще два роки працювали під безпосеред-нім керівництвом Василя Девдюка, проходячи практику. Після отриман-ня свідоцтва учні мали право відкри-вати приватні майстерні.

Василь був строгим учителем, ви-магав надзвичайної точності у виконан-ні різьби та інкрустації. Як згадували учні Девдюка не одну роботу поламав і викинув у піч. При цьому казав: „На це люди дивитися не будуть. Треба робити добре, то буде слава і тобі, учневі, і мені вчителю". Не всі учні змогли витримати такий строгий режим навчання. Передаючи свої знання та вміння учням, Василь Девдюк не при-ховував власних творчих секретів. Він любив говорити: „Коли їм дам все, що сам умію, тоді нехай кожний іде сво-єю дорогою". Проте, крім таланови-тих викладачів навчальний заклад по-требує матеріальної підтримки та рек-лами. Львівська „Достава", яка стала своєрідним менеджером і проводила рекламу школи, запрошувала здібних юнаків до навчання, а також подавала перелік речей, які виготовляються уч-нями і майстрами: „церковні, люксу-сові та сальонові". Всі ці речі виконуються з найкра-щого дерева, делікатно виконані із милою гуцульською орнаментикою. Додамо, що замовлення на різні ро-боти приймається для вигоди публіки — „Достава" у Львові (вулиця Домі-ніканська). Доносячи цю звістку до загального відома, витаємо щиро нове огнище нашої рідної культури і ба-жаємо йому найкращого успіху". Май-стер дбав про матеріальне станови-ще своїх учні, запрошував їх брати участь у виконанні замовлень.

Популяризація народної творчо-сті гуцулів завдяки щирим ентузіас-там, прихильникам Гуцульщини ши-рилася не тільки в тодішній Польщі, але і за її межами, звідки в Карпати на відпочинок приїжджало багато „літників", котрі охоче купували собі на згадку гуцульські вироби з дере-ва, кераміки, ткацтва. Це і створюва-ло умови розвитку різьбярства на Гуцульщині та приватного навчання обдарованих юнаків.

Невдовзі художні вироби учнів стали широко відомими. Про школу Девдюка вже знали далеко за межа-ми Косівщини. До речі, різьбярську школу закінчили: його син Микола, Микола Тимків, Василь Кабин, Петро Фокшей, Михайло Греглюк, Тарас Герцюк, Василь Довбенюк, Петро Баранюк і Михайло Бурдяк — які зго-дом стали відомими майстрами.

Свого часу його син Микола заснував свою майстерню, де передавав знання своїм учням. Є відомості і про приватну майстерню Михайла Бурдяка (заснована 1924 року).

Завдяки піклуванню Девдюка, його бажанню навчити інших, в Косові за короткий час було підготовлено ба-гато різьбярів, хоча до1920-их років різьбярів тут майже не було. Завдяки школі Девдюка різьба по дереву тут почала швидко розвиватися.

У 1930-их роках в Косові було стільки різьбярів, що вони об'єдна-лися в кооператив „Гуцульська різь-ба", а також співпрацювали із спіл-кою „Гуцульське мистецтво" (М. Ку-риленка), на базі який в 1939 році було створено артіль „Гуцульщина". Активним учасником цієї події був В.Г.Девдюк.

У повоєнні роки Василь Григо-рович не міг уже творчо працювати, але радо ділився досвідом і знання-ми з усіма, хто до нього звертався. Частими гостями в нього були студе-нти Косівського училища прикладно-го мистецтва, народні майстри, худо-жники, працівники музеїв.

В.Г. Девдюк був творчим консу-льтантом у Косівському училищі і його знання прислужилися в подальшому для розвою гуцульської штуки. Ло-зунг, який був доцільний ще на при кінці XIX століття „... всьому може зарадити школа і ще раз школа", є актуальним як ніколи.

3. Народні майстри вишивки Покуття

Найбільш масовим видом народної творчості Прикарпаття є мистецтво художнього вишивання. Народилося воно ще тоді, коли з’явилося домоткане полотно.

Вишивання часто використовується як прикраса жіночого і чоловічого одягу, предметів домашнього вжитку, як оздоба рушників, наволочок, скатертей, занавісок і т.п. У кожній сім’ї вишивка є тим невід’ємним художнім компонентом, що органічно увійшов у культуру роботу населення. З покоління в покоління передаються, збагачуються і шліфуються традиції художнього вишивання як однієї з важливих галузей народної творчості.

Асортимент предметів, у якому тепер практично знаходить застосування художня вишивка, дуже великий. Це свідчить про любов народу до здобутків традиційної художньої культури, про його естетичні смаки.

Мистецтво художнього вишивання широко використовується в створенні декоративних прикрас, в нових сучасних моделях жіночого і дитячого вбрання, в оздобленні жіночих сумочок.

Художня вишивка вдало використовується в інтер’єрах сучасних приміщень – у житлах трудящих, у Палацах культури в ресторанах, кімнатах відпочинку, готелях тощо. Вона вносить в побут своєрідну святковість, урочистість.

У багатьох районах Прикарпаття при художньо-промислових фабриках організовані цехи художнього вишивання (Косів, Кути, Космач, Яблунів, Коломия, Івано-Франківськ тощо). Удосконалюючи свою майстерність, творці художньої вишивки знаходять все нові й нові мотиви.

Герасимович Г. На Прикарпатті провідне місце здобула творчість майстрині народної вишивки Ганни Юліанівни Герасимович (нар. 1889 р.) в м. Косові. Прекрасний фахівець, невтомний ентузіаст улюбленої професії, збирач і охоронець кращих народних зразків художнього ткацтва та килимарства, Г.Герасимови створила багато нових оригінальних композицій, що здобули широке визнання. Орнаменти народної художниці застосовуються в килимах, веретах, ліжниках, скатертях, занавісках, гардинах, у