Обряд як соціально-культурний феномен

Сучасна соціально-культурна практика в Україні характеризується трансформаційними процесами, орієнтованими на відродження, збереження і розвиток національної культури. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у культурній практиці сьогодення.

У справі подолання нігілістичного ставлення до культурної спадщини, пошуку шляхів задоволення соціально-культурних запитів українців важливого значення набувають знання, які перебувають у сфері уваги філософії, народознавства, культурології, педагогіки, історії, психології — наук, об’єктом дослідження яких є народи, їхні культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії.

Серед наукових завдань, які виділяються українськими вченими-культурологами як пріоритетні, поряд з дослідженням сучасних трансформаційних процесів у сфері культури, вивченням історії українського народу, визначаються такі, як реконструкція традиційних форм суспільного життя та культури українців, дослідження змін у ході історичного розвитку (мови, особливостей господарської діяльності тощо), аналіз сучасного стану культурно-побутових традицій народу, оцінка їх ролі у житті людей, тощо.

Аналіз літератури засвідчує, що сучасні дослідження національної культури зосереджені переважно на традиційно-побутовій сфері — звичаї, обряди, народне мистецтво, фольклор тощо. І це виправдано. Адже пам’ятки культури створюються віками, хоча, на жаль, не на віки. Простежуючи еволюцію звичаїв, традицій, ми помічаємо, як зникає — іноді незворотно — чимало елементів, а то й цілих комплексів традиційної культури та побуту. Проте духовність народу — явище не минуще: традиційне органічно входить у сучасне, сьогоденне. Вивчення звичаїв, традицій має надзвичайно важливе значення для вирішення проблем співвідношення, взаємодії сучасної, міської та сільської, культури з давньою, ролі традицій у сферах морально-побутовій та художній.

У науковій літературі зазначена проблема розглядається в різних аспектах. Так, А.Арнольдов, К.Давлетшин, О.Колесник та інші досліджують особливості національної культури як соціокультурного феномена, Ю.Аратюнян, В.Мухіна, М.Шульга аналізують її роль у сучасному поліетнічному суспільному житті тощо.

Проблема національно-культурного відродження привертає увагу багатьох сучасних дослідників і науковців, діячів культури і освіти, зокрема — С.Килимника, О.Курочкіна, Ю.Чорі, І.Суханова та ін.

При всебічному дослідженні народних традицій та звичаїв ряд учених першорядного значення надають з’ясування таких феноменів, як «національна свідомість» (М.Боришевський, П.Ігнатенко), «менталітет'(Л.Гумільов, Н.Моісєєва), «національний характер» (С.Безклубенко, І.Кон).

Метою даної статті є з’ясування сутності та ролі у становленні звичаїв, традицій такого суспільного явища, як обряд.

В науковій літературі існує чимало різних підходів до осмислення цього явища та його трактування.Обряд і обрядові церемонії можуть існувати і існують як самостійно, так і в комплексі більш складних соціальних явищ, зокрема свят, — вважає М.М..Закович:25)

Д.М.Угринович, у своїх дослідженнях розглядає обряд як символічну дію, метою якої є пробудження в уяві його учасників певних, образів, уявлень та почуттів, пов’язаний із звичаями та традиціями, і є їх елементом. А звичай трактує як стереотипний спосіб людської діяльності, що копіюється новим поколінням.(4:5) На нашу думку, ці твердження не є достатньо коректними: адже будь-який обряд і є «стереотипним способом людської діяльності». Точніше було , можливо, було сказати, що обряд становить ядро будь-якого звичаю, його носієм і «стабілізатором«, »консервантом«.

Разом з тим, як вказує І.Фурсін, обряд — це специфічний спосіб емоційного опорядження суспільних явищ і подій суто художніми засобами. «Обрядження», за Фурсіним,- це визначення та інтерпретація соціально значимих об’єктів суспільних і міжособистісних відносин за допомогою символічних образів та «ефекту посилення.'(8)

Виникнення обряду відходить своїм коріннням у далеке минуле і знаходить своє вираження через мислення людини: «Тотожність суб’єкта і об’єкта, світу живого і неживого, слова і дії, приводять до того, що свідомість первісного суспільства озброєна тільки повтореннями. Тотожність і повторення ставлять знаки рівняння між тим, що відбувається в зовнішньому світі, та в житті самого суспільства; вкладаючи новий зміст у реальність, це суспільство починає компонувати нову реальність, ілюзорну, у вигляді репродукції того самого, що воно інтерпретує: це і є те що ми називаємо обрядом і що в мертвому вигляді стає звичкою, святом, грою». (6:54)

С.А.Токарев, у своїх дослідженнях дає таке визначення обряду: «це такий різновид звичаю, мета і смисл якого, — відбиття (переважно символічне) деякої ідеї, почуття, дії або заміна безпосередньої дії на предмет уявлення (символічним) впливом». (7:6). Обряд та ритуал, за словами Токарєва, являють собою формалізовану поведінку або дію, що має переважно символічне значення і сприяє зміцненню зв’язків між членами групи або групами.)

Велику роль в обрядах відіграють не тільки визначений набір елементів, а й емоційний фон, ігровий характер виконуваних дій. З розвитком історії цей компонент (ігровий характер) набуває переваги над змістовним, конкретним смислом обрядової культури. Але ця зміна вирішального значення не має.

Не заперечуючи слушності вищенавелених суджень, найбільшим адекватним, на думку автора даної статті, є трактування В.О.Ключевського: обряд — явище суспільне, своєрідний суспільний «пристрій» (агрегат). «Обряд, — писав видатний історик, — це свого роду фонограф, у якому застиг моральний момент, що колись викликав у людях добрі діла і почуття. Цих людей давно нема, і момент відтоді не повторився, але за допомогою обряду…, у який він заховався від людського забуття, ми в міру бажання відтворюємо його і за ступенем своєї моральної сприятливості переживаємо його дію. Із таких обрядів, звичаїв умовних відносин і пристойностей, що в них відлились думки і почуття, які виправляли життя людей і служили для них ідеалом, поступово шляхом коливань, суперечок, боротьби і крові склалось людське життя«.

Скільки прекрасних істин, що осявали дух людський, спроможних освітити й зігріти людське співжиття, загинуло для нього, вважав Ключевський, «тільки через те, що вони не встигли вчасно зодягтись в такий устрій і за допомогою його не були достатньо розучені людьми». (2:290).

Цей сумний свій висновок він пояснював у такий спосіб: «Для свідомості досить певного зусилля думки й пам’яті, щоб збагнути й запам’ятати істину. Але цього дуже мало, щоб зробити істину керівницею волі, наставницею життя цілих суспільств. Для цього треба зодягти істину у форми, в обряди, в цілий пристрій, який безперервним потоком належних вражень приводив би наші думки в певний порядок, наше почуття в певний настрій, довбав би й розм’якшував би нашу грубу волю й таким чином, через перервні вправи й навички, перетворював би вимоги і істини у звичну реальну потребу, в довільний потяг волі ». (2:290)

На розвиток думки Ключевського С.Безклубенко пише: «обряд — це справді унікальний і нічим незамінний спосіб фіксації досягнень людської спільноти у налагодженні свого співжиття: форма суспільної свідомості.» (1: –17) І далі: обряд «… початково був ефективною формою організації зусиль для досягнення спільної (су-спільної) мети (чи то вполювати хижого, хитрого, могутнього звіра, чи то впіймати невловиму рибу, чи звести громадську споруду, чи обробити вчасно поле)«. Самопочатково обряд, за думкою Безклубенка, був чимось на зразок »колективних ділових ігор« наших далеких предків, будучи не чим іншим, як своєрідними наочно-дієвими »технологічними формулами« виробництва засобів до життя (полювання, сільське господарство), облаштування спільних громадських справ , обряди разом з тим почали