Водночас у такого диференційованого населення, яке не має спільного мовного простору (практична розполовиненість на російсько / суржико та україно / суржикомовне населення), спільного інформаційного простору (його практично віддано російським медіа, і більшість громадян нашогоо суспільства насправді живуть у російському медіа- та інформаційному просторі, переймаючись проблемами держави Росія, а тому більшою мірою є “росіянами”, ніж “українцями” в інформаційному сенсі слова), не формується ідентифікація з даною державою. Тривалий час існуючий з українською незалежністю стан навіть у формальному сенсі значною частиною суспільства або не усвідомлювався (а це включає певні зобов’язання та обмеження), або ж сприймався як нетривкий перехідний стан чи імітація незалежности, або ж просто сприймався вкрай вороже. Державний проект не став істотним для значної частини населення. Ба навіть більше – ні адміністрація, ні саме суспільство так і не випрацювали акцептованого більшістю суспільства “проекту Україна”, він просто відсутній. Можна говорити про певний брак “державного інстинкту”, якщо така термінологія прийнятна для більшости населення України.

Тому для формування якоїсь спільної бази дуже важливо будувати в Україні механізми громадянського суспільства. Ним має статии суспільство, яке усвідомлює реальний стан, працює над виробленням візії майбутнього, може озвучити свою дискусію, має реальні політичні та громадські механізми, щоб втілювати вироблений консенсус у життя. На жаль, темп побудови громадянського суспільства в Україні спадає, якщо взагалі не стаґнує. Відбувся значний перекіс у бік створення олігархічної моделі правління з однозначним домінуванням однієї гілки влади, втіленої в інституті президентства.

Однією з баз, на якій можна було б розбудовувати державу, поза всяким сумнівом є економіка. Від СССР Україна успадкувала не цілісний самодостатній організм, чи економіку, яка була б ефективно кооперована з якимись іншими економічними системами. Колапс економіки у постсовєцьких країнах, практична ліквідація кооперації з колишніми країнами Ради Економічної Взаємодопомоги, проголошена, але так і не здійснена конверсія військово-промислового комплексу фраґментаризували економіку України. Українська економіка зупинилася з огляду не тільки на непотрібність чи неконкурентоспроможність своєї продукції, але й тому, що на території України залишилися тільки частини колись єдиних технологічних циклів. Зациклити їх у межах України теж не вдалося.

Разом з тим, в останні роки активно іде процес фактичної деіндустріалізації країни. Він співпав з процесами переходу світової економіки у постіндустріальну фазу і створення нових інформаційних економік та суспільств. Сировинні галузі та важка промисловість, які були розвинуті в Україні, не мають експортного потенціалу. Натомість високотехнологічні галузі, зорієнтовані головно на виробництво зброї, транспортної авіації, космічних апаратів тощо, наштовхуються на різного роду експортні / імпортні обмеженнями та політичні пріоритети.

Складається враження, що насправді всі “стратегічні партнери” України не зацікавлені у відновленні її високотехнологічних технологій як із стратегічних (небезпека відновлення військового потенціалу, який може бути використаний супротивником), так і з конкурентних міркувань (створення серйозного конкурента на світовому ринку не тільки товарів, але й праці).

Непоганою базою для розбудови економіки ефективної держави може стати її “ґеополітично проміжний” характер. Якщо у військовому сенсі Україна практично опинилася між двох таборів, що протистоять один одному у Центрально-Східній Європі: НАТО і Ташкентським договором (що є джерелом загрози), то у економічному сенсі вона опинилася між ЕС і Росією з її фактичними сателітами (Росія+) як величезними ринками та індустріальними і сировинними базами. Через Україну проходять (чи мають пройти) головні транспортні чи вантажопотоки Схід-Захід (ЕС – Росія+ – Середня Азія – Далекий Схід), Північ-Південь (ЕС – Кавказ – Середня Азія). Можливим ресурсом є проекти, пов’язані із транспортуванням нафти та газу як із Каспійського реґіону, так і з Північної Європи чи Близького Сходу. Обидва надреґіони зацікавлені у якщо не контролі, то принаймні в участі у цьому транспортному вузлі Європи, котрий з огляду на своє ґеополітичне транспортне значення має найбільші у Європі перспективи. За оцінками інституту Rendall, Україна має найвищий у Європі транспортний транзитний рейтинг – 3,11 бала. Зауважимо, що у сусідній Польщі цей показник становить лише 2,72 бала. Транзитний рейтинг території тієї або іншої країни враховує розвиненість розміщених у ній транспортних систем і мереж, а також рівень і стан її інфраструктури .

1.3.Опозиційні сили

Одним з чинників, який впливає на творення сучасного українського суспільства та “проекту Україна”, є структура опозиційних сил. Ця структура є не тільки системою опозицій, але й відображає майбутні можливі перерозподіли влади чи розлами у суспільстві та державі. Перерозподіли влади у центрі чи реґіонах відбуваються тоді, коли не задовольняються вимоги якоїсь частини суспільства або політичного нурту. Натомість, якщо невдоволення локалізується в географічних реґіонах, то це може призвести і до реґіональних автономістських чи навіть сепаратистських тенденцій.

На сьогодні в Україні відбувається процес крайньої концентрації влади. Державна адміністрація на чолі з Президентом зробила висновки з попереднього періоду практичного двовладдя за всі роки української державности – парламентської та президентської гілок влади. Судова влада, на жаль, так і не звільнилася від опіки державної влади і не розвинулася у самостійну її гілку. Після створення взимку 2000 р. у Верховній Раді парламентської більшости у ньому було придушене джерело комуністичної опозиції. Однак, разом з тим, існують симптоми того, що й