Ще година ходу і вже Коломия: «Краю мій рідний, радій, не журися, ти у наші серця подивися… » Пластуни кожної хвилини готові стати на захист Батьківщини: «Підем в бій, всі, як стій, за красу, за нарід свій, гей, ви, йдем, йдем, йдемо – стяг побіди високо несемо». Де ви тепер, товаришки з пластового куреня ім. М.Вовчка? Скільки вас пережило воєнну хуртовину, а скільки – як незабутня курінна Олеся Томич – загинули в темних ворожих тюрмах? Згадайте нашу святочну ватру в день святого Юрія в Печеніжинському лісі.

Згадайте і нашого дорогого виховника славного пластуна, професора Володимира Павлусевича, і до його могили на кнівлендському кладовищі пішліть свій пластовий привіт С.К.О.Б.»

Важливою ланкою діяльності, що залишив по собі заборонений Пласт, стали його часописи. У пластових традиціях продовжували видання свого шкільного журналу коломийські гімназисти: у 1931-1934рр. вийшло 15 номерів. Друкували його на гектографі тиражем до 400 примірників. Кожен номер мав 24 сторінки, відзначався цікавим змістом та численними ілюстраціями.

Виникнення та розвиток інституту старшого пластунства створили необхідні передумови для організації в Українському Платі найменших – хлопців (вовченят) та дівчат (лисичок) до 14 років, в улад новаків. Певною мірою його виникнення зумовлювалось існуванням відповідних аналогів в англійському скаутинг. Улад пластових новаків (УПН) найактивніше розвивався за перших років. 1927р. в 13 новацьких зв’язках та чотирьох окремих гуртках об’єднувалось 788 членів. Проте вони, головним чином , зосереджувались у кількох містах – Львові (14 гуртків та 130 членів), Стрию (відповідно 17 і 147), Золочеві (8 і 56), Коломиї (5 і 60), Бережанах (4 і 36). Але цей поступ можна вважати лише підготовчим періодом.

З огляду на характер динаміки розвитку пластового руху визначити головні показники його організаційного поступу досить важко. Та все ж Пласт розвивався екстенсивним шляхом. Якщо число його членів серед шкільної молоді, напевно, досягає оптимального рівня, то серед робітничої, особливо сільської , зацікавлення організацією продовжувало швидко зростати. Про це свідчить той факт, що саме вона за останні роки головним чином поповнювала її ряди.

Хоча у чисельному відношенні Пласт невпинно зростав, цей процес був далеко не ідеальний. Більшість тих, що досягла 18-річного віку і з різних причин не могла продовжувати працю в УУСП. Виключення з УПУ було відносно рідкісним явищем: фіксувалося 20-35 таких випадків річно. Мотивами для більшості з них, як засвідчують архівні матеріали, було вживання алкогольних напоїв (найчастіше пива) та паління тютюну. Набагато частіше залишали УПУ за власним бажанням. Траплялись, правда, і випадки, коли Пласт залишали через «занепад ідейної вартості» у його окремих частинах. Це особливо характерним було для тих з них, що знаходились під пильним наглядом шкільної влади. Так сама поліція заявила, що при приватній жіночій гімназії в Коломиї «Пласт діє у межах дозволеного», але «зацікавлення ним падає», учениці виходять з організації, мотивуючи, що «таким способом України не відбудуєш» і натомість переходять до «Просвіти», «Сокола», та інших товариств.

Пластові осередки досить густою мережею покривали терен Галичини, проте їх розміщення були нерівномірними. Гуцульська округа була найменшою в УПУ, куди входили лише 8 пластових частин, тоді як до Верховинської належало 26. Як правило, пластові осередки активно виникали у тих місцях, де існували міцні українські інституції. Але траплялось і навпаки.

В період легального існування Пласту в Галичині його провід постійно домагався затвердження власного статуту як самостійної громадської інституції. Це могло відкрити нові перспективи в його розвитку. Згідно з ним, терен діяльності організації «Товариство «Пласт» визначався як вся польська держава. На основі загальноскаутської теорії та практики у ньому формулювалась мета, засоби та форми діяльності, структура, членство в організації тощо. Звичайно, слід розвитку Пласту в Галичині міг бути значно вагомішим, якби не постійні переслідування та репресії з боку польської адміністрації. З середини 1924р. вони через вищевказані події стали менш гострими та брутальними, проте не припинились до остаточної ліквідації організації.

Завдяки поліцейським репресіям, в українській громадськості посилювався погляд на Пласт як на організацію «небезпечну». Деяка частина молоді цьому піддалась, проте національно-свідомих юнаків та дівчат не лякала така «репутація» Пласту. З свідчень Василя Ніньовського: «На все життя закарбувалась в моїй пам`яті той суботній день 1929р., коли майданчик, де вправлялись пластуни, оточила польська поліція, закувала в кайдани вихователів Степана Маціборка й Петра Китика, а всіх інших розігнала прикладами гверів, розбурхавши в юних душах ще більшу ненависть до окупантів».

Зі спогадів Бориса Мигаля: «Зміна десятиріччя двадцятих років на тридцяті був періодом загострення польської адміністрації взагалі, а в стосунку до української зокрема. Впровадження «наглих» судів, пацифікація, безконечна черга політичних процесів, активізація шкільної молоді(дехто називав це втягування української молоді в політику), були на порядку дня. Пам`ятаємо сконцентрування натиску на середні школи – розв’язання одних, позбавлення прав «принадності» інших, звільнення з праці, чи, щонайменше, переведення багатьох вчителів куди інде. У Коломийській гімназії під тиск потрапили вчителі Петро Франко, Дмитро Николишин, Ст.Михайлюк, Іван Стражник, Олекса Ковбуз – це тільки ті, що збереглися в пам`яті. За неучасть у святкуваннях десятиріччя Польщі та за на лежання до Пласту десяткам, а то й сотням учням знижена була оцінка з «поведінки» - «невідповідна», разом з усіма карними наслідками. Ясна річ, учні це бачили