Курсова робота - Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов
61

роль була явно не тією, що пізніше - в епоху окремих східнослов'янських народностей і націй. Загальноруську свідомість могла мати лише правляча верхівка та найвище духовенство. Існування народності неможливе й без спільної для всіх її регіонів мови. Чи була така мова в Київській Русі? Про мовну ситуацію на Русі детально йтиметься далі. Тут ми лише відзначимо, що спільною для всієї території Київської Русі (хоч і з деякими місцевими відмінностями) була давньокиївська писемно-літературна мова. Але ж вона була наддіалектною, значною мірою штучною, для більшості простого народу досить далекою і навіть чужою, коли окремі її стилі були щедро пересипані церковнослов'янськими словами, граматичними формами та стилістичними конструкціями. Хоч у деяких давньоруських юридичних документах, що відбивають традиції звичаєвого права, або в художніх творах із значним фольклорним струменем спостерігається певне наближення давньокиїв-ської літературної мови до народної, було б наївною ілюзією ототожнювати ці мови і вбачати в давньоки-ївській літературній мові XI-XIII ст. віддзеркалення простонародного мовлення. Цілком зрозуміло, що претендувати на роль мови припущуваної давньоруської народності має підстави не давньокиївська писемно-літературна і не церковнослов'янська (мова православної церкви), а жива народнорозмовна мова. Але чи є підстави говорити про єдину давньоруську народнорозмовну мову як ознаку давньоруської народності й розтягувати період її існування десь аж до XIV ст.? Традиційна відповідь однозначна: так, є. Для цього нібито є й відповідні аргументи: наявність спільносхіднослов'янських мовних рис (повноголосся -оро-, -єре-, -еле-, звукосполучення зв-, це- у словах типу звізда, цвіт замість колишніх gv-, kv-, перехід початкового ненаголошеного je в о перед складом з голосними і, е у словах типу озеро, осінь, протиставлення приголосних за твердістю- м'якістю, близькі системи слово- і формотворчих префіксів та суфіксів, спільний у своїй переважній частині лексичний фонд тощо), майже повна відсутність у ранніх східнослов'янських пам'ятках місцевих діалектних особливостей, а якщо вони й трапляються, то їх інтерпретують не як діалектні риси, яких нібито майже не було і не могло бути, а як описки книжників. Проте, як показує поглиблений аналіз, традиційні аргументи на користь існування єдиної давньоруської народнорозмовної мови хисткі й непереконливі. У цьому випадку наявність спільних східнослов'янських мовних рис нічого не доводить. По-перше, зважаючи на особливості розселення й наявність широких і непрохідних незаселених просторів важко припустити, що всі спільні східнослов'янські мовні особливості виникли синхронно на всій східнослов'янській території. Вірогіднішою видається поява окремих діалектних рис спочатку на обмежених територіях з пізнішим поширенням на інші діалектні ареали. По-друге, спільні риси будь-якої групи споріднених мов не обов'язково мусять бути спадщиною єдиної прамови. Наприклад, загальновідомо, що сучасні західнослов'янські мови відзначаються низкою спільних фонетичних, граматичних і лексичних особливостей, хоч якоїсь західнослов'янської прамови ніколи не було. Народне мовлення в епоху Київської Русі являло собою сукупність багатьох близькоспоріднених, але виразно відмінних між собою діалектів, які не становили єдиної східнослов'янської мови. Твердження про давньоруську народнорозмовну мову як мову давньоруської народності не мають під собою реального наукового і фактичного ґрунту. Про спільність економічного життя давньоруського суспільства як нібито необхідну ознаку припущуваної давньоруської народності сказати нічого, бо спільний ринок формується не в межах етносу чи народності, а в межах держави незалежно від того, скільки в ній етносів. Нарешті, про єдність давньоруської культури, на яку так часто посилаються, щоб довести існування давньоруської народності. Справді, можна знайти чимало аргументів на користь цього положення (наприклад, спільна християнська православна віра, існування спільних рис в архітектурі, малярстві, книжковому мистецтві). Однак поза увагою дослідників чомусь залишається той загальновідомий і незаперечний факт, що в Київській Русі було фактично дві культури. Од- на з них - офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця кирило-мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими особливостями, була спільною не тільки для Русі, але й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії. Цілком ясно, що така культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності. Крім того, слід узяти до уваги й той незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не результатом спільних зусиль усіх східнослов'янських племен від Карпат до Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та північний схід разом з переселенцями-колоністами. Ранньоукраїнська київська культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у культурно-економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен. Про за-гальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни з'явилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати. Друга культура Київської Русі - це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припушуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо-об'єднувальним чинником не стало

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25