Т.Мельничук радів невимовно, мріяв попасти з Олексою в одну зону. В мішку Олекси серед харчів були ще й книги, серед яких Тарас помітив “Кобзаря”. Гнівні Шевченкові інвективи виявилися настільки близькими автору “Чаґи”, що він попросив віддати “Кобзаря”. Та Олекса відмовив у проханні, бо й сам опинився в такому становищі, коли “Кобзар” став дорожчим від хліба. Обох поетів доля закинула до табору, розташованого в Кучині Чусовського району Пермської області за номером ВС 389/36.

На той час тридцять шоста зона проходила процес становлення і реорганізації. Сюди перевезли політичних в’язнів з Мордовії, щоб розділити їх на малі групи і унеможливити витік інформації за кордон.

У таборі, де опинився Тарас, були два довгі бараки з чотирма відділами. Кожен відділ мав дві житлові секції. Табірна адміністрація так хитромудро розкидала по секціях українських в’язнів, щоб їх було всюди порівну. Аби вони не жили згуртовано. Поет Олекса Різник, критик Євген Сверстюк та Олесь Сергієнко були в одній секції; Левко Лук’яненко з Покровським - в іншій, Анатолій Здоровий, Степан Сапеляк, Анрій Турик - ще в одній.

Тарас, володіючи неперевершеним мистецтвом словотворення і блискавичного римування, швидко став улюбленцем української громади зони. Існувала в зоні підпільна група, яка спритно переправляла інформацію на волю. Тарасові повідомили, щоб він приготував кілька хороших віршів, які можна передати за кордон. І справді, невдовзі вони були надруковані в закордонних часописах. У автора намагалися вивідати кому саме він читав чи передавав вірші. Але поет вдав із себе простака, пояснював, що його вірші міг хтось поцупити з тумбочки, тим більше, що їх забирають при обшуках, то, може, і самі кагебісти передають.

Навесні 1975 року Тараса перевели в сусідню тридцять дев’яту зону у Всесвятськ, де він познайомився з Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Анатолієм Марченком, Семеном Глузманом. Особливо поважав Тарас Ігоря Калинця, якого трохи знав ще з волі.

Після того, як відбув покару у Пермських таборах, вийшов на волю в березні 1975 р. Знаходився під наглядом органів безпеки. У квітні 1979 р. за “вчинення опору працівникові міліції”, а насправді - за антирадянську діяльність арештований на чотири роки. Далі - кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи. Працює в редакціях районних газет Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. 1982 р. в Торонто виходить збірка віршів “Із-за ґрат”, 1990 р. - “Строфи із Голгофи” (Великобританія). За збірку “Князь роси” (1990,1992) був удостоєний премії ім. Т.Г.Шевченка. 1994 р. була надрукована збірка поезій “Чаґа” у коломийській друкарні ім. Шухевича завдяки її директору Михайлові Андрусяку. Останні роки Т.Мельничук жив у Коломиї.

Роки, проведені у таборах (перший арешт 1972 р., другий - 1978 р.) залишили свій слід на безкомпромісній, відвертій душі поета.

Через рік після другого арешту Тарас пише відкритий лист із символічною і характерною для тодішніх часів назвою - “Прозріння”. У ньому людина за сорок, виснажена системою, таврована духовно, змушена обливати брудом своїх побратимів по перу та за переконаннями, відректися від своєї діяльності за попередні роки і вимушено співати дифірамби справедливій радянській владі. Чи не глум? Душа поета розривалася від болю, пишучи отакого “покаянного листа” і зрікаючись того, що творив майже все своє свідоме життя - самого себе. Цей лист, як зазначав сам автор, писався для того, “щоб мати можливість якнайскоріше повернутися на свободу до літературної праці, до своїх рідних і близьких, які, вірю, з нетерпінням чекають мого повернення...”.

Вимучена, зранена душа, зболене тіло, самотність - це і справді все те, що отримав митець після виснажливих поневірянь по тюрмах. Тому не дивують нас рядки “Прозріння”.

За таке самозаперечення варто засуджувати не митця, а епоху, яка зламала мільйони людських доль, стратила безліч талановитих діячів, покалічила тисячі світлих душ.

Нагороджений і покараний своїм буревійним характером і яскравим талантом, втративши здоров’я по таборах, Т.Мельничук згасав на очах. Останні роки його життя - це лікарняне ліжко, на якому рак догризав його зболені легені.

Розповідають, що за кілька днів до смерті прийшов до поета знаменитий гуцульський мольфар (чарівник, знахар) Михайло Нечай у гуцульському вбранні. Тарас підвівся. Вдихнув на повні груди (чого останніми днями не міг робити) і радісно вигукнув: “Гори! Гори!”

Вночі 29 березня 1995 року поета не стало. Він був Поетом і Патріотом з великої літери, справжнім князем поезії. У першій збірці віршів Т.Мельничука “Несімо любов планеті” (1967) є такі зворушливо провісні рядки:

... мені сили вистачить іти по дорозі, - якої нема. [48;7].

Це без перебільшення, приречення себе на загибель в умовах дикого режиму. Зате є упевненість і право “не прорости до вітчизн чужих, а бодай прорости маком гарячим на твоїй, Україно, терновій межі” [54;27].

Т.Мельничук казав: “Я зі світом хочу розмовляти на рівних. А світ же не боїться бути таким як є. То чого я маю боятися?” [55;14]. Все своє життя він боровся, щоб не зрадити себе, своїх ідеалів, прагнув завжди бути самим собою. Шкода, що для цього світу поети не завжди такі, якими вони є і мають бути. Чи не тому