Сільські сходи та сільські старости повинні були виконувати розпорядження поліції, мирового посередника (інститут існував до 1874р.) та земського начальника (з 1889р.).

До головних посадових осіб сільського сходу та сільської громади відносився сільський староста як голова та виконавчий орган сходу. Обирався староста сільським сходом терміном на 3 роки.

До його компетенції відносилось: нагляд за дотриманням громадського спокою та добропристойності в межах громади ; виконання всіх законних наказів та розпоряджень органів влади; нагляд за виконанням угод, укладених між селянами громади ; нагляд за виконанням селянами повинностей та сплати податків тощо.

В разі здійснення злочину сільський староста проводив попереднє дізнання, затримував винних та охороняв сліди злочину до прибуття поліції чи судового слідчого.

За дрібні проступки він мав право піддавати винних таким заходам:- призначення на громадські роботи терміном до 2 діб;- грошовому штрафу до 1 крб.;- арешту терміном до 2 діб. На час виконання своїх обов'язків сільський староста звільнявся від тілесних покарань та всіх натуральних повинностей.Всі касаційні скарги на дії сільського старости подавались мировому посереднику (до скасування цього інституту в 1874р.) або земському начальнику (з 1889р.).

Сільська громада на сільському сході могла обирати на допомогу сільському старості і інших посадових осіб сільського управління: збирачів податків, наглядачів хлібних магазинів, училищ, лікарень, писарі лісових та польових сторожів та ін. Строк їх повноважень також визначався терміном в 3 роки, окрім збирачів податків, яких переобирали щорічно. Т.ч., сільське управління (самоуправління) складалось з сільського сходу, сільського старости та інших посадових осіб, перелічених вище.У деяких випадках на сільському сході головував волосний старшина. Це відносилось до таких випадків як розгляд питань про звіт посадових осіб сільського управління, розгляд скарг на дії цих же посадових осіб, розгляд інших спірних питань життя громади.

3. Сільська громада та звичаєве право

Породжений об'єк-тивними соціально-економічними умовами і тісно пов'яза-ний з ними громадський побут кожного етносу — не за-стигле явище, а динамічна система, в якій постійно відбу-вається взаємодія старих, нових і змішаних форм. У цьому складному процесі традиції, як правило, постійно трансфор-муються (або зовсім виходять з ужитку), а інновації через компромісні форми перетворюються на традиції. Таким чином забезпечується живий зв'язок історії, відбувається передання культурних надбань від покоління до покоління, без якого не може існувати жоден народ.

Духовну культуру й побут суспільства доби феодалізму і капіталізму значною мірою визначав принцип корпора-тивності — належності індивіда до певного стану, верстви. Представники різних соціальних груп — дворяни, купці, духовенство, чиновники, ремісники, селяни, робітники та ін.— мали характерні особливості життя, свої традиції, звичаї, свята і розваги, свій кодекс поведінки — писаний або неписаний. Суттєво відрізнявся громадський побут міста і села. Диференціація культури посилювалася за рахунок національних, конфесійних, професійних відмін-ностей.

До початку XX ст. селянство складало основну масу населення України. Землеробський тип господарства, успад-кований з часів неоліту, довгі віки визначав характер роз-витку всіх сфер економічного і соціального життя слов'ян-ських етносів. Тому природно, що саме селянство було головним носієм історичної та фольклорної пам'яті народу.

Традиційні форми громадського побуту українців най-тіснішим чином пов'язані з сільською територіальною общиною — громадою. Утворена на стадії первісного родо-вого ладу, сільська громада остаточно сформувалась у період раннього феодалізму. В середні віки вона існувала в Україні під назвою копа, купа і була органом місцевого

самоуправління. Інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, закріпачення селянства сприяли руйнуванню поземельної общини. Цей процес у різних регіонах України проходив нерівномірно. Головною його ознакою був посту-повий перехід від колективних форм землеволодіння до приватної власності окремих господарів на землю.

Якщо на Західній Україні та Правобережжі у зв'язку з інтенсивним розвитком фільваркового господарства сіль-ська община була підірвана вже в XVI—XVII ст., то на Лівобережній та Слобідській Україні цей соціальний інсти-тут активно функціонував і у XVIII ст. Розклад феодаль-но-кріпосницьких та утвердження капіталістичних відно-син остаточно зруйнували економічний базис громади. Буржуазні реформи в Австро-Угорщині (1848 р.) і царській Росії (1861 р.) законодавче оформили її перетворення на найнижчу адміністративно-територіальну одиницю місце-вого управління, підпорядковану державній владі. У XIX — на початку XX ст. подвірне землеволодіння вже цілковито панувало в Україні.

Проте у житті та побуті селянина стійко утримувались численні общинні пережитки, частина яких виявилась досить пластичною щодо нових умов соціально-економіч-ного розвитку. Пройшовши багатовіковий шлях розвитку й зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общи-ною, пізня сільська громада являла собою насамперед територіальне об'єднання, що трималось на основі сусід-ських зв'язків. У структурі феодального, а певною мірою й капіталістичного суспільства вона відігравала роль станової організації селянства, яка регулювала усі аспек-ти його життєдіяльності. При цьому, з одного боку, вона була пережитком середньовічного укладу, а з другого — демократичною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої права. Усна творчість українців відобра-зила погляд народу на громаду як велику колективну силу: «Громада — великий чоловік», «Де людей купа, не болить у пупа», «Що громада