У житті дореволюційного села паралельно з офіційним (юридичним) правом зберігала силу ціла система народних правових звичаїв, які протягом століть передавалися від покоління до покоління. На основі звичаєвого (копного) права, деякі з норм якого сформувались ще в період Київ-ської Русі, вирішувались питання, пов'язані з земельною власністю, наслідуванням майна, орендою, особистим най-мом, провиною членів общини тощо. Існували два типи гро-мадського землеволодіння: общинно-подушний і общинно-подвірний. За першим з них одиницею розподілу землі була

душа, за другим — двір. Періодичні переділи землі були великою подією в житті кожного села. Вони відбувались завжди прилюдно з додержанням певних звичаїв. Сільська громада в Україні мала право відбирати общинний наділ у одного господаря (при несправній сплаті податків) і пе-редавати іншому.

Крім земельних угідь, у користуванні громади перебу-вали спільні ліси, водоймища, пасовища. За середньовіччя усі общинники користувалися ними спільно на правах колективного власника. Пізніше розпочався процес відчу-ження громадських володінь, які переходили до казни й окремих землевласників. Проте в народі досить міцно утри-мувались давні общинні уявлення про те, що приватна влас-ність може поширюватись лише на поле, город, садок, які вимагали праці людей. Природні ж багатства — ліс, гриби, ягоди, звірі, риба в річці та інше, що «від бога» — визна-валися загальними. Такі погляди сільських общинників нерідко ставали причиною їх гострих сутичок з поміщика-ми-землевласниками та офіційною владою. Боротьба за сервітути — право на вільне користування лісами, пасо-вищами, місцями рибної ловлі, добування глини, піску, каменю тощо — на Західній Україні після реформи 1848 р. вилилась у цілу низку судових процесів, відкритих висту-пів і масових заворушень. При цьому сільські громади виявляли велику наполегливість і рішучість. Із свого гурту вони обирали ходоків, які рушали «шукати правду» до Львова й навіть Відня.

Пережитки форм громадського землекористування у деяких місцях збереглися навіть при індивідуальному об-робітку грунтів. Зокрема, на Бойківщині до початку XX ст. звичаєве право дозволяло вільно користуватися для випасу худоби чужою землею від Покрови (1 жовтня ст. ст.) до Св. Юрія (26 листопада). А в деяких районах Сумської області ще й нині щорічний розподіл сіножатей серед окремих сімей відбувається у відповідності з методикою общинних переділів.

Як при подушній, так і при подвірній формі землеволо-діння громада відповідала круговою порукою за кожного із своїх членів при відбуванні казенних, земських і громад-ських повинностей, визначала заходи і способи стягнення недоїмок. В особі своїх повноважних представників громада стежила за станом селянських господарств, використанням громадських лісів, пасовищ, здавала їх у тимчасову оренду, а подекуди контролювала діяльність корчем, ярмарків, базарів, визначала ціни на товари, перевіряла міри ваги, місткості. Вона слідкувала також за станом доріг, мостів,

річок, громадських будівель на своїй території, виконувала так званий стаційний обов'язок — забезпечувала харчами і всім потрібним урядових осіб, які приїжджали для роз-в'язання якихось питань.

Без громади не обходилась жодна більш-менш важлива подія на селі. За її участю розв'язувались суперечки при поділі сім'ї, призначалась опіка над господарствами непра-цездатних стариків та малолітніх сиріт, вирішувались питання про будівництво громадських споруд (церкви, школи, млина, лікарні тощо).

У відповідності з нормами звичаєвого права громада обирала сільського пастуха. Плата йому визначалася залежно від кількості худоби і складалася із грошової та натуральної частин. Крім плати хазяї по черзі повинні були давати пастухові одноденний харч. У деяких селах України цей порядок зберігається і понині. Пережитки общинного господарювання надовго законсервувались у традиціях тваринництва населення Карпат. Велику рогату худобу, овець і кіз тут донедавна випасали на громадському пасо-вищі: волів і корів під доглядом воларів, а овець і кіз під доглядом вівчарів. Воларя громада наймала спільно, а вів-чарів (їх було п'ять-шість на череду, залежно від кількості овець) — ті господарі, у яких було багато овець. На Гуцуль-щині випас худоби на гірському пасовищі — полонині — організовував власник або орендар — депутат, якого оби-рали з-поміж себе члени сільської громади на загальних зборах. Він відповідав за роботу пастухів, керував випасом овець на полонині. Громада у свою чергу контролювала діяльність депутата під час сезонного випасу і при кінце-вому розрахунку.

Особливими нормами звичаєвого права у дореволюцій-ному українському селі регламентувались договори на купівлю-продаж майна, обмін, особисті найми та ряд інших угод. Поширеною формою найму була скіпщина — звичай передавати орну землю на один посів або луки на одну косовицю в оренду за певну частку врожаю. Під час жнив у центральних районах України були поширені найми «за сніп». Зажин, так називався цей звичай, був важливим засобом існування багатьох малоземельних і безземельних сімей. У залежності від місцевих умов зажинщикам платили п'ятий, шостий, а інколи лише десятий або дванадцятий сніп.

Колективна взаємодопомога і громадське самоуправлін-ня. Релікти давньої виробничої єдності громад виразно простежуються в українців, як і в інших слов'янських

народів, у традиційних звичаях колективної взаємодопомо-ги селян при виконанні невідкладних і трудомістких робіт. Це насамперед широко розповсюджений в Україні звичай толоки. Характерними ознаками традиційної толоки було те, що вона відбувалася звичайно у святкові й вихідні дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Найчастіше її учасниками були сусіди й близькі родичі Толоку застосовували при найрізноманітніших роботах — як польових (оранка, сівба, збирання врожаю, заготівля сіна), так і домашніх (прядіння льону, конопель, вовни, заготівля продуктів, будівництво житла і господарських споруд). На Поліссі в такий спосіб когаали картоплю, зби-рали