Для оранки важких грунтів (особливо цілинних) у ряді випадків було необхідно запрягати в плуг три-чотири пари волів або коней. Не маючи необхідного тягла і сільсько-господарського реманенту, незаможні селяни об'єднували-ся, щоб обробити свої поля. Ця усталена форма кооперації називалась супрягою.

Досить розповсюдженою була форма взаємодопомоги на відробіток, її застосовували переважно жінки, виконую-чи по черзі польові роботи — день у о.днієї, день у другої і т. ін.

До колективної допомоги односельцям вдавались у разі стихійного лиха та інших скрутних обставин. Толокою ви-конували й громадські роботи: будівництво й ремонт церков, шкіл, лікарень, доріг, мостів тощо. В очах громади трудова допомога була почесною спріавою, її проводили навіть у дні, які за народними уявленнями вважались забороненими для праці. Толока, як правило, проходила у піднесеному настрої, в дусі трудового змагання, з піснями і жартами. За традицією господарі, що діставали допомогу, годували толочан, а іноді й наймали для них музик.

В умовах пореформеного українського села, коли активно проходили процеси майнового» і соціального роз-шарування, добрий народний звичай трудової взаємодопо-моги нерідко перетворювався на засіб неприкритої експлу-атації односельчан. Ним подекуди кюристалися куркулі й духовенство, які, маючи великі земельні наділи, намага-лись залучати дешеву робочу силу. Безплатну роботу по обробітку полів, які належали причту, по ремонту церков у народі називали «попівською панпщною» або «попівсь-кими празниками». З'явились толоки, де учасники працю-вали за вигідну в майбутньому форму найму,— за безпроцентну позику, іноді вони ставали формою колективних відробітків. Тоді толоки поступово втрачали свої традиційні форми і церемонії: на них уже не запрошували, їх просто замовляли.

Давні традиції спільного господарювання у формі так званого сябринства до XX ст. побутували на українському і білоруському Поліссі. Кілька родичів або сусідів (сябрів, спольників) за домовленістю об'єднували свої наділи або разом обробляли неосвоєні землі, проводячи спільно весь цикл польових робіт і розділяючи навпіл готовий продукт. Схильність українського селянства до громадської трудо-вої кооперації знайшла свій вираз і в діяльності різних артілей, що мали свою спеціалізацію. Помітну роль в еко-номічному житті України XVII і особливо XVIII ст. віді-гравали артілі (валки) чумаків та рибалок. У період фор-мування капіталізму набули поширення артілі косарів, молотильників, чередників, тютюнниць та ін. Об'єднува-лись в артілі й селяни, відправляючись на заробітки. Ці добровільні об'єднання грунтувалися на круговій поруці й відстоювали інтереси своїх членів.

Згуртовано та оперативно сільські громади виступали за врятування врожаю від різних шкідників, при захисті худоби від нападу хижаків тощо. У таких випадках на громадські роботи виходило все працездатне населення. За часів феодалізму, коли над общиною нависала смер-тельна загроза (холера, чума, неврожай), виконувались спеціальні колективні роботи магічно-охоронного при-значення: оборювання, огороджування села, ткання за одну ніч жертовного полотна — громадського рушника і т. ін.

Навіть на стадії розкладу сільська громада в Україні зуміла почасти зберегти свої позитивні начала. В разі потреби надавалась не лише трудова, а й спільна матері-альна допомога убогим, хворим, потерпілим від стихійного лиха. На великі релігійні свята громадським коштом влаш-товувалися трапези для жебраків і престарілих. Щоб не потрапити у залежність до лихварів, односельчани ство-рювали громадські позикові каси і шпіхліри (комори), де зберігався- «на чорний день» недоторканий запас зерна. Але разом із тим у громадському побуті українського селянства виявляли себе й такі риси дрібновласницької психології, як егоїзм та індивідуалізм, що нерідко перетво-рювали трудівника на обмеженого хазяйчика, спотворю-вали його мораль і поведінку. Концентрованим виразом цих тенденцій було прислів'я «Моя хата з краю», що, на жаль, відоме й сьогодні.

У процесі розвитку селянської громади склались її спе-цифічні самоуправлінські риси. Першорядну роль тут віді-гравав загальний схід — збори представників від усіх гос-подарств. Громадські сходи українців успадкували традиції давньоруського віча. Слід відзначити, що у горян Карпат зібрання під назвою «віче» у XIX ст. проходили не лише в окремих селах, айв масштабах усієї округи, нерідко набираючи політичного забарвлення. Повноправним учас-ником громадського сходу, як правило, виступав глава сім'ї — батько. Його могли замінити старший повнолітній син або дружина. Нарівні з ними правом голосу на сході користувалися вдови, які самостійно вели господарство. Сільські сходи звичайно збиралися на майдані біля церкви або управи. Скликали на них за допомогою церковного дзвону. Серед козаків Лівобережжя відомі спеціальні при-міщення для общинних зібрань — зборні.

Загальний схід обирав адміністративних осіб громади: старосту села (війта — у західних областях), соцьких, де-сяцьких, наглядачів хлібних гамазеїв (громадських запасів хліба), об'їждчиків полів та ін. Потім ці кандидатури за-тверджувались паном або державними урядовцями залеж-но від того, яким було село — панським чи державним. Представників сільської старшини, які не виконували своїх обов'язків або завинили перед громадою, переобирали достроково. За капіталізму виборні органи общини вира-жали насамперед інтереси заможної верхівки села й пере-творилися на жалюгідну пародію народного самоуправ-ління. Гострі суперечності між багатіями і біднотою розкривалися під час сільських сходів з особливою силою.

4. Громадське дозвілля та етикет

Важливу роль у гро-мадському житті традиційного українського села відігра-вала церква. Відвідання церкви вважалось релігійним і моральним обов'язком кожного християнина. За цим ревно стежили представники духовенства. Проте вони ж самі визначали, що в народі ходили не стільки до церкви, скільки «під церкву», щоб поспілкуватись, похвалитись обновою, почути останні новини. На великі релігійні свята (Великдень,