Своєрідним народним клубом, за відсутності інших культурних закладів на селі, була корчма. Відомий україн-ський етнограф П. Чубинський писав, що «сюди сходяться в години дозвілля чоловіки і жінки і заводять дружні бесіди із знайомими і приятелями. Сюди сходяться більше з

метою людей подивитись і себе показати. В корчму прихо-дять музиканти, збираються парубки і дівчата, для яких у дні свят музика — єдина забава». Тут же у корчмі укла-дались і скріплювались рукобиттям і могоричем (випивкою, що її ставила одна з договірних сторін або обидві) різно-манітні усні угоди та лихварські операції. Переслідуючи свої інтереси, корчмарі нерідко споювали селян, обплуту-вали їх боргами, що призводило до розорення деяких гос-подарств. Ставлення народу до корчми, де марнується людське здоров'я і розум, яскраво відображене в україн-ському фольклорі.

Значне пожвавлення у життя селян вносили різнома-нітні базари та ярмарки. На них вибирались не лише заради купівлі-продажу, а й для того, щоб відпочити від щоденних турбот, набратись нових вражень. У дореформений і після-реформений період на українських ярмарках можна було зустріти чимало колоритних фігур тогочасного святково-розважального комплексу. Тут виступали циркачі, фокус-ники, мандрівні актори, співаки і танцюристи, сліпі кобзарі та лірники, петрушечники і вертепники, шарманщики, астрологи і факіри. Повертаючись з ярмарку, селяни неодмінно купували гостинці і подарунки рідним, особливо дітям.

Характерною прикметою селянського побуту XIX — початку XX ст. було ходіння на богомілля. Ходили пішки, переважно весною або восени (до початку або після закін-чення основних сільськогосподарських робіт), невеликими групами з одного або ближніх сіл. Для поклоніння «святим реліквіям» відвідували місцеві і дальні монастирі, особливо Києво-Печерську і Почаївську лаври. Нерідко при цьому прочанам доводилось долати пішки десятки й сотні верст. Реалістичний образ богомільної баби Палажки, яка хизу-валася перед односельчанами тим, що «з'їла двадцять пасок у Києві», виведений у повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я». Такі мандрівники були носіями різних історій і переказів, і їх охоче приймали в селах на ночівлю. Взагалі всілякі чутки й балачки посідали значне місце у тогочасній громадській свідомості. Ними селянство було змушене компенсувати брак реальної інформації про події в «широкому світі». Вільно або невільно перекручені, ці чутки з часом набирали стійкої фольклорної форми І ставали народними анекдотами, переказами, бувальщинами.

Традиційні форми регуляції й самоорганізації життє-діяльності сільської громади відобразились у виробленій нею системі етикету — стереотипізованих правилах пове-дінки і нормах взаємовідносин людей. Ця система форму-

валася під впливом соціально-психологічних рис, прита-манних сільському способу життя, національних традицій, що складались віками. Стабільність патріархальних під-валин селянського побуту значною мірою підтримувалась статевовіковою структурою громади, яка характеризува-лась певною ієрархічністю.

Наочно уявити внутрішній устрій общини дозволяє порядок розміщення прихожан у церкві, де кожний знав своє місце. Так, у селах Покуття звичайно першими від входу ставали старі жінки, за ними середнього віку госпо-дині, молодиці, потім дівчата. Перед дівчатами стояли парубки, далі молоді жонаті господарі, за ними чоловіки середнього і старшого віку, а попереду всіх, ближче до вівтаря — старі діди. Принагідно відзначимо, що в тради-ційному аграрному суспільстві завжди високо цінувалися життєвий досвід і мудрість старожилів, і їх оточували загальною повагою.

Статевовікова диференціація мала важливе значення в субординації взаємовідносин селянського середовища, визначала місце кожного в розподілі праці, його громадські права і обов'язки, регулювала норми поведінки у повсяк-денному побуті й на дозвіллі. Для українського села, зокрема, була характерною певна господарсько-побутова відособленість чоловіків і жінок. Форми громадської пове-дінки останніх мали різні обмеження, характерні для доби патріархату. Жінки не могли, наприклад, увійти до вибор-них органів громади.

Протягом віків в українському селі складався узвичає-ний порядок соціалізації особи — прилучення її до життє-вих норм і цінностей колективу. Громадська зрілість люди-ни пов'язувалась із здатністю створити власну сім'ю й вести самостійне господарство. Шлюбу передував період парубкування і дівування, який наступав для хлопців у 17—18 років і для дівчат — у 15—16. У народі вважали, що в цьому віці хлопець здатний вже бути повноцінним косарем, а дівчина — доброю пряхою.

Досягнувши повноліття, молодь об'єднувалась у само-стійні статевовікові групи, так звані парубочі і дівочі громади. Вони мали свої специфічні звичаї і традиції й комплектувалися за територіальним принципом. Неве-ликі села мали одну парубочу громаду, а великі — кілька, що формувались в окремих частинах села. Вступаючи до громади, новачок повинен був почастувати усе товариство пивом або горілкою. На Поділлі ця церемонія називалась коронуванням і проходила як справжнє обрядове дійство. У кожній парубочій громаді раз на рік обирали ватажка (старшого парубка, отамана, березу). Його обов'язки поля-гали в тому, щоб боронити інтереси парубоцтва перед сільською владою, вирішувати всякі непорозуміння між самими парубками, керувати організацією молодіжних розваг, святкових ритуалів, наймати музик тощо. Менш чітко простежується організаційна структура дівочих громад, які на кінець XIX ст. майже повсюдно злилися з парубочими.

Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйня-тих місцях на розваги і танці (вулиці, колодки, пляс, данцище), а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці (досвітки, супрядки, годенки), Ця своєрідна форма дозвілля молоді передбачала певний церемоніал відносин між парубками і дівчатами. На Покутті, наприк-лад, кожна дівчина на всі Іасниці» прикрашала капелюх свого обранця. Він же був зобов'язаний «кликати» її в перший та останній танець. Існувала певна ієрархія, згідно з якою у центрі майданчика танцювали старші парубки,