На всіх етапах свого існування сільська громада здій-снювала функцію охорони й передання традицій. За серед-ньовіччя вона контролювала всі сторони життя своїх членів, стежила за додержанням узвичаєних правових і морально-етичних норм, застосовувала репресивні заходи щодо їх порушників. Із часом таку місію взяло на себе державне законодавство, залишивши за звичаєвим правом порівняно дрібні справи. За порушення норм громадського співжиття у XIX ст. здебільшого накладали грошові штрафи, але нерідко застосовувались й середньовічні форми покарання: били різками, саджали у холодну, зами-кали у колодку. Сільська громада по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність, їх привселюдно ганьбили, прив'язуючи до куни — спеціальної залізної ско-би, вмурованої у притворі церкви. Громадському осуду піддавали також і злодіїв. З украденою річчю в руках їх водили по селу і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих «на гарячому» паліїв і викрадачів коней, хоча громадський самосуд був офіційно заборонений.

Консервативність побуту селян сприяла збереженню багатьох пережитків. До них належав, зокрема, варвар-ський звичай розправ над дівчатами, які втратили невин-ність до шлюбу. За відомостями І. Франка, на Бойківщині дівчат-покриток, наприклад, били шнурами від церковних

дзвонів. Перед цим шнури спеціально мочили у соляній ропі. В інших місцевостях застосовувались такі форми покарання, як насильне відрізання коси (ознака дівочості) або обмазування хати покритки дьогтем чи гноєм. Жерт-вами фанатичного натовпу могли стати жінки, яких зви-нувачували у відьмівстві, у зв'язках з «нечистою силою» взагалі. У XVII і навіть XVIII ст., особливо в період епіде-мій, посух тощо, містично настроєні члени громади нерідко закликали спалювати таких жінок або піддавати їх «випро-буванню водою», тобто топити. Подібна розправа яскраво описана в повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Конотопська відьма».

Істотні особливості традиційного побуту й духовної культури трудящих визначалися домінуючим впливом релігійної ідеології. Кожна сільська територіальна грома-да була водночас конфесійною общиною, що об'єднувала прихожан навколо місцевого храму. Більшість українців сповідувала православ'я. На Західній і Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, що виникла в результаті Брестської церковної унії 1596 р. Певну частину віруючих українців складали також представники різних груп сектантства: штундисти, баптисти, адвентисти та ін.

Побутова релігія народних мас являла собою складну суміш християнських ідей з язичницькими віруваннями і уявленнями. У свідомості українського селянина віра в «єдиного» Бога уживалась з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домових, русалок й іншу «нечисту силу», євангельські заповіді — з віруваннями в чародійство, магію, ворожбу тощо. Образи християнських святих наді-лялись рисами слов'янських богів (наприклад, Ілля Пророк замінив громовержця Перуна, святі Георгій і Власій — покровителя худоби Велеса і т. ін.). У народний побут увійшли церковні молитовні формули, що за своїми функ-ціями були близькими до прадавніх заклинань, а у ролі магічних предметів стали використовувати деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих. Водночас поряд із релігійністю у сві-тогляді українського селян ства^снували атеїстичні й анти-клерикальні настрої.

5. Календарні свята й обряди українського села ХІХ ст.

До числа інститутів, по-роджених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята і обряди, що у минуло-му регламентували всі сфери життя українського селян-ства — виробничу, громадську, сімейну. У річному коловороті хлібороб спостерігав певну закономірність, усвідом-лення якої вело його до виділення періодів річного циклу, що повторювались. Виробничі календарні цикли утворюва-лись із послідовних дат праці у полі й вдома і супрово-джувались релігійними святами і обрядами, магічними діями, забобонними прикметами, повір'ями, звичаями, багато з яких походили від первісної віри в залежність людини від надприродних сил. Календарні звичаї і обряди українців формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були так звані дванадесяті свята і пости. Проте дійсною основою «побутових святців» був трудовий сільськогосподарський календар, який визначав життя землероба. Помітне роз-ходження мала клерикальна і народна трактовка тих самих святкових дат.

Громадський характер традиційної обрядовості чітко виявлявся у зв'язку з початком різних сільськогосподар-ських робіт. Жителі одного села нерідко спільно замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, на перший вигін худоби, перед початком жнив. Приводом для церковних відправ, які організовувались гуртом, служили також церемонії освячення громадських будівель, різьі стихійні лиха. Спільні трапези (братчини, меди) члени сільської (церковної) общини організовували з нагоди храмових свят, які влаштовувались на честь святого, ім'ям якого був названий місцевий храм.

В аграрному календарі українців не було різкого роз-межування між сезонами. Кожен із них плавно переходив у наступний, утворюючи нескінченний ряд кругооберту природи, чергування періодів праці й відпочинку, Най-сприятливішим для селянського дозвілля повсюди в Європі вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різ-номанітними звичаями та обрядами.

Святом, коли «вводиться літо в зиму», на значній тери-торії України вважали Введення (21 листопада). З цим днем пов'язано чимало прикмет і прогнозів, що розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола (6 грудня) забива гвіздки, то лю-та зима буде». Характерним звичаєм Введення був при-хід першого відвідувача — полазниш. В основі його лежа-ла так звана «магія першого дня» — віра людей в щасливу або нещасливу прикмету. На Введення стежили, щоб пер-шою до хати не зайшла жінка або дівчина: такий візит вважався небажаним.