Значну цiннicть для слов'янської археологiї становить поселен-ня липицької культури (I-Ш ст. н. е.), представники якої займали-ся землеробством (про що свiдчать довгостроковi житла i наяв-нicть великих господарських ям) та скотарством. Бiльшiсть вче-них вважають їx вiдгалуженням одного iз дакійських племен.

За 2 роки (1962-1964) на поселеннi Бовшiв археологи дослi-дили територiю площею 2700 м. кв., на якiй вiднайшли 8 землянкових жител, 47 господарських ям i 19 вогнищ, зiбрали велику колекцiю лiпної та гончарної керамiки. До унiкальних знахiдок вченi вiдносять пальчасту бронзову фiбулу. Уci цi па-м'ятки належать носiям черняxiвської культури (III-V ст. н.е.).

У зв'язку з будiвництвом Бурштинської ДРЕС львiвськi архео-логи в 1960-1964 рр. провели дослiдження на обох берегах р. Гни-лої Липи, де виявили житла iз чималою кiлькiстю улaмкiв лiпного посуду, типового для культури празького типу (VI-VII ст.). У цей же час на правому березi рiки в урочищi Сулива В. Баран i Р. Чайка розкопали житло-напiвземлянку iз глиняною пiччю, 2 господарськi споруди, 4 ями та 5 наземних печей, датованих XI-XIII ст. Серед знахiдок особливо видiлялася iконка "Благо-вiщення" (ХI ст.). Можливо, саме це давньоруське поселения й дало початок Бовшеву.

Назва с. Бовшів походить від древнього Болшев, тобто поселення, яке відзначалося своєю величиною. А за легендою, яка тут ходить, поселення було розкинуте і лежало між повноводними ріками Дністром і Гнилою Липою і, отже, було Большим Причалом. Згодом води Дністра змінили своє русло, „відійшли” від поселення і заодно слово „Причал” пішло в забуття, ознака величини залишилася як найменування поселення Болшев. В окремі часи поселення настільки зменшувалося, що до назви Бовшів додавали слово „малий” – Малий Бовшів.

Так засвідчує купча грамота за 8 березня 1402 року, за котрою якась поміщиця Агнета подарувала „своє село Малий Бовшів у Галицькому повіті архієпископу Якову Стрепі”. Такі корисні відомості про село, що виросло на перехресті доріг: Галицького гостинця і водного шляху на Дністрі.

Вперше згадується с. Бовшів в Іпатіївському літописі за 1152рік на 453 сторінці. В той час на Русі було неспокійно. Це період феодальної роздробленості і міжусобної ворожнечі. Удільні князі не завжди підкорялися стольному граду Києву, на чолі якого стояв Ізяслав Ярославович. Він прислав до Галича свого боярина Петра Борисовича, щоб Володимир Володарович, Галицький князь, віддав Погоринську волость на Волині. За ці землі почалася між ними суперечка вже давно і земля та часто переходила з рук у руки. В цей час переможений Володимирко був примушений підписати угоду про примирення і повернення цієї волості Ізяславу, але пройшов рік, а Володимирко не думав виконувати цього рішення. Галицьке князівство міцніло. Князь Володимирко, після того, як жорстоко придушив повстання галичан, наложив нові податки на простий люд, на селян –смердів, ремісників, що добре відчули на собі і жителі поселення Бовшевi та інших прилеглих до Галича сіл, і щедро нагороджував бояр, які підтримували його і з кожним днем відчував себе впевненіше. Тому, коли до нього з’явився посол від Ізяслава, він відкинув вимогу київського князя і відмовився віддати вище згадану землю Ізяславу, але пройшов рік, а Володимирко не думав виконувати цього рішення. Галицьке князівство міцніло. Князь Володимирко, після того, як жорстоко придушив повстання галичан, наложив нові податки нв простий люд, на селян-смердів, ремісників, що добре відчули на собі і жителі поселення Бовшева та інших прилеглих до Галича сіл, і щедро нагороджував бояр, які підтримували його. Тому, коли до нього з’явився посол від Ізяслава, він відкинув вимогу київського князя і відмовився віддати вище згадану землю Ізяславу. Володимирко Володарович вже хворів серцем, а характером був палкий. Він зневажливо вислухав посла і не тільки відкинув вимогу князя Ізяслава, але й познущався над послом Петром Борисовичем, бо той колись заставив князя Володимира цілувати хрест, тобто поклястись в тому, що віддасть київському князеві Погоринську волость.

І пішов посол Петро до свого князя без нічого, оскільки діло йшло до вечора, він переправився через Дністер і заночував у Бовшеві.

Володимирко, відіславши посла, знав, що з прибуттям цого в Київ, князь Ізяслав вирушить із своїми військами на Волинь проти нього. І знову будуть бої, знову кровопролиття...

Недобрі думки точили князя, коли він піднімався по сходах до своїх теремів, повертаючись із богослужіння із церкви Спаса.

І раптом... як грім, якби хто ударив його в плече. Похитнувся князь і впав. Збіглася челядь, стривожились бояри, але князь помер.

Ще зовсім юний син Ярослав послав негайно в Бовшів свого гінця, щоб повернути посла назад в город. Коли Петро повернувся, застав Галич у жалобі. Молодий князь перепросив посла Ізяслава і цим відвернув ще одну братовбивчу війну. Він покорився київському князеві і погодився віддати Погоринь. Про ці події описують нам наші земляки –письменники Роман Федорів у книзі “ Отчий світильник” та Степан Пушик у романі “Галицька брама”.

Сторінки літопису до ХІХ ст.

У ХV ст. Бовшiв належав українському спольщеному роду Спiчникiв: земському cyддi Николi (зг. в 1435 р.), його дочцi Катеринi (зг. в 1435-1447 рр.) та синовi –пiдсуддi землi Галицької Івaнoвi (зг. в 1447-1474 рр.). У 1474 р. Іван Спiчник переписав село своїй дружинi Aннi. Наприкiнцi ХV ст. Бовшiв переходить у королiвську власнicть.

Уявлення про життя населеного пункту у ХV-ХVI ст. дають нам