Всі заходи буржуазно-поміщицької влади спрямовувались на експлуатацію селян, їхнє національне й релігійне пригноблення. 1743 га кращих орних земель села належали поміщикові, церкві, монастирю і куркулям. Безземельні і малозе-мельні селяни змушені були від ранку до вечора працювати на поміщиків та курку-лів, щоб бодай трохи прогодувати себе, свою сім'ю. Та й працювати могли не зав-жди. Взимку знайти роботу було неможливо. Тільки в жнива селянин міг заробити кілька снопів за день. Працювали лише за 12 сніп. Частина селян наймитувала в поміщика й багатіїв за харчі та одяг. Похила хатка з земляною долівкою, малень-кими перекошеними віконцями, пошарпаною стріхою — такий вигляд мало житло нижнівського селянина. Ще й досі у селі пам'ятають, як жінки вранці ви-ходили на вулицю й дивились, над якою хатою піднімався дим, щоб взя-ти там вогню і розпалити у себе піч. Сірники, цей нехитрий предмет щоденної потреби, дорого коштували, тому їх розколювали, ділили на дві, а то й на чотири частини.

Високі ціни були на сіль і гас, адже торгівля ними була монополією держави. Довгими осінніми і зимовими вечорами чаділи гасові каганчики. Вони ледь освіт-лювали запічок, де жінка пряла кужіль. З ранньої весни до пізньої осені селянин ходив босий. Одяг виготовлявся з тканини, виробленої хатнім способом. Ще гірше було з харчуванням, кукурудзяний малай і картопляні млинці дуже часто заміню-вали хліб. Цукор селяни споживали хіба що на великі свята. М'ясо, молоко й мо-лочні продукти вони змушені були продавати, щоб зібрати гроші для сплати понад десяти різних податків.

Ні в Нижневі, ні в Тлумачі не було жодного лікувального закладу. Хворого доводилося везти аж до Станіслава, де плата за день перебування в стаціонарі ста-новила 4—12 злотих. Нескладна операція коштувала до 100 злотих. Трударі таких грошей на лікарню не мали. Отже, не диво, що масова смертність нестримно косила малих та дорослих. «Ціла Гуцульщина кричить рятунку й помочі», — писала одна з газет у 1932 році. «То край невгасаючої нужди»,— такі були й офіційні визнання в документах Станіславського воєводства.

Крім соціально-економічного, українське населення зазнавало ще й національ-ного гноблення. В усіх державних установах заборонялась українська мова. Під час перепису населення місцева влада самовільно зараховувала частину українців до поляків. У 1921 році згідно з першим переписом, проведеним у Польщі, в Ниж-неві налічувалось українців — 2945, євреїв — 118, поляків — 1589 чоловік. У 1931 році (другий перепис) поляків зазначалось уже 2376, інших (українці та євреї не виділялись) — 2955 чоловік.

Зазнавали утисків трудящі і щодо освіти. Перша школа в селі з'явилась у 1857році, але навчали тут німецькою або польською мовами. Свою рідну україн-ську мову учні вивчали лише як окремий предмет і з 2 класу . Коли дитина через важкі умови не відвідувала школу, її викреслювали з класного журналу. Буржу-азно-поміщицький уряд старої Польщі всіляко перешкоджав розвиткові освіти, в школі застосовувалися тілесні покарання, переважна більшість дітей селян виро-стала неписьменною. Навіть офіційна статистика свідчила, що в 1934 році 20 % жителів Нижнева були неписьменними. Так практично здійснювався закон про народну освіту.

Трудящі не корились окупаційному режимові. Під впливом комуністів Тлумача, Буківної, осередків КПЗУ інших міст і сіл вони бойкотували антидемократичні заходи властей, організовували протиурядові демонстрації, страйкували. Характер-но, що в Нижневі робітники й селяни виступали спільно, об'єднуючись із тру-дівниками інших сіл. Прикладом цього може бути першотравнева демонстрація робітників Нижнівського і Олешівського вапняних заводів 1936 року. Того ж дня робітники обох підприємств, зібравшись, вишикувались у колону і, співаючи революційних пісень, пройшли через усе село5.

Робітники вапняного заводу Нижнева, що належав фірмі «Пезет», у боротьбі проти експлуататорів були прикладом для інших трудящих села. Вони досить ак-тивно підтримували революційні виступи пролетаріату Західної України. Коли в 1936 році по всіх містах західноукраїнських земель пройшла хвиля страйків з вимогою підвищити заробітну плату, до них приєдналися й робітники Нижнів-ського вапняного заводу. 4 серпня вони відмовилися працювати, хоч і з'явилися на заводі. Даремно представник адміністрації намагався переконати робітників, що це питання буде вирішене, тільки-но вони стануть до роботи. Не вплинула і поява поліції на заводі. У тому страйку всі робітники виступили одностайно, жодного штрейкбрехера не виявилося. Добившись задоволення вимог, робітники приступили до роботи.

Повстаючи проти гнобителів, трудящі Нижнева свої погляди звертали на Схід, де на оновлених просторах Радянської України розквітало вільне, заможне життя. Не випадково серед нижнівців можна було почути прислів'я: «Прийде час, що і в наше віконце загляне зі Сходу сонце».

І сонце свободи зійшло-таки в незабутні вересневі дні 1939 року, коли Червона Армія взяла під свій захист братів і сестер Західної України, допомогла їм завер-шити боротьбу за своє соціальне і національне визволення.(^Коли стало відомо, що радянські воїни наближаються до Нижнева, трудящі села з квітами, червоними прапорами зібрались у центрі села Зі сльозами радості обіймали і цілували вони червоноармійців, щиро дякували їм за жадану волю. На зборах і мітингах, які виникали стихійно, кожен хотів виступити, щоб висловити свою вдячність армії-визволительці, Країні Рад. На загальних зборах села обрали селянський комітет, до якого увійшли бідняки й середняки.