Так, у Лаврентьєвському літописі відзначено,, що вбито Олега (977 р.) “винесома и положима на ковре”, на килим клали і князя Володимира (1015 р.), Василька (1097 р.), Андрія Боголюбського (1175 р.). Символічно звучить записане у літопису звернення Володимира Мономаха на з’їзді князів у 1100 р.: “Да єси пришел и седити с братьєю своєю на єдином ковре”.

Килимам надавали виняткового значення в проведенні святкових ритуалів. Про це свідчать і фольклорні матеріали, зокрема: “застеляйте столи та все килимами…”.

У церковних описах йдеться про різнокольорові смугасті, “проткані квітами”, “на червоному тлі різнокольорові смуги”, “смуги”, “смуги, впоперек хрести великі різних кольорів” килими.

Килими з квітковим орнаментом набули особливого поширення на Сумщині, Полтавщині, Київщині, Херсонщині, Волині і Поділлі.

Завдяки гребінковій техніці на вертикальних і горизонтальних верстатах ткали кожен мотив, елемент окремо, відходили від симетричності, доцільно передавали форму цвітіння на переливних топах чорного, золотистого, блакитного, сірого тла.

З датованих ХVІІІ ст – цікаві килими 1734 р. гетьмана Данила Апостола, 1760 р. – з Лівобережної, 1787 р. – з Правобережної України; 1787 р. – з Могильного на Волині. Переважають килими з рослинним орнаментом на Лівобережній і Центральній Україні. Часто зустрічається назва – “квіткові килими”, багатство квіткового орнаменту полягає у різних варіантах зображення квітів, їх розміщення, доповнення іншими елементами: листочками, пуп’янками, кружальцями, “пташками”. З заокругленими різнокольоровими пелюсточками, багатопелюсткові, невпізнанно стилізовані квіти. Форми килимових квітів настільки узагальнені, що в них не проглядається подібності до троянд, тюльпанів, гвоздик, маків. Довільне, заокруглене, м’яке обрамування надає зображенню квітів живості, динамічності. Цікаві варіанти подачі квітів у галузках, букетах, деревцях.

Оригінальними квітковими композиціями відрізняються полтавські килими. Типовим явищем у килимах України ХVІІІ ст. є зображення квіткових деревець, що виростають з основи круга, ромба, або посаджені у вазони. Так, у датованому 1801 р., черкаському килимі на центральному полі в горизонтальному плані виткані три деревця з великими квітами, що виростають із вазонів прямокутної форми.

У рослинних килимах Лівобережжя характерним стало зменшення центрального поля килима за величиною, і навпаки, збільшення за шириною. Рослинні мотиви центрального поля розташовані у чіткішому, симетричному рядовому або шахматному плані. Тло килима ткали одним із кольорів: сірим, темно-коричневим, золотасто-жовтим, світло-блакитним, чорним.

На Поділлі, ХІХ – початок ХХ ст., переважали рослинні килими. Численні збереження зразків килимів усіх районів Поділля дають змогу усвідомити осягнення народних майстрів килимового мистецтва, прослідкувати еволюцію орнаментальних схем, з’ясувати питання взаємозв'язків і взаємовпливів з килимовим мистецтвом сусідніх районів, зокрема Буковини і Молдови.

В першій половині ХІ ст у буковинському селі вироблялась така кількість пряжі, яка майже повністю задовольняла потреби особистого господарства. З другої половини ХІХ ст. ручний спосіб виготовлення пряжі у буковинських селах почав занепадати. Подібне спостерігалось в цей час і в інших регіонах України, Білорусії, Молдови, що зумовлено насамперед розвитком фабричної текстильної промисловості.

Килими Буковини характеризуються чіткістю орнаментально-композиційної побудови. Вони відмінні від килимів інших районів. Тут було поширене виготовлення невеликих за розміром настінних килимів, оббиванців, так званих скорців. У них переважало суцільне чорне поле, на якому виткані багатоколірні зелені, рожеві, білі вазони, гільця, дерева життя. Їм підпорядковані менші геометричні мотиви, качечки та ін. Композиційна будова буковинських килимових виробів з рослинним орнаментом близька до подільських, але за колоритом вона контрастніша, навіть пересичена.

Незважаючи на розвиток фабричної промисловості, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. домашнє ткацтво на Україні являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть.

На початку ХХ ст. стали застосувати і нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах – металеву сріблясту нитку - сухозлітку.

Народні майстри розробили численні варіанти виготовлення килимів високохудожніх творів, в яких відбилась висока культура технічного, орнаментально-композиційного, колористичного вирішення. Килими України ХІХ – поч. ХХ ст. – яскрава сторінка народної культури.

На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. домашнє ткацтво українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку ХХ ст. стали застосовувати й іншу пряжу.

Використування тих чи інших прядильних культур залежало від природно – кліматичних умов. Так, на півночі (Волинське Полісся), а також в Карпатах сіяли переважно льон. Але в цілому на Україні були більш сприятливі умови для конопель. В деяких районах (Поділля, Подніпров’я) вирощували обидві культури.

Терміном сівби волокнуватих рослин згідно з народним календарем вважався досить тривалий період – від Благовіщення (25 березня до ст.ст.) до середини червня. Сіяти бажано було на повний місяць, після, після теплого рясного дощу.

Льон та чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла (матірку) залишали дозрівати на сім’я. Достиглі рослини в’язали у горстки та сушили на сонці. Сім’я із головок льону та матірку били праником, льон частіше – цепом. Після биття рослини вимочували у воді, м’яли й тіпали, аби позбавити волокно від тертя. Останнє робили на бетельні, тернищі, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що.

Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися дерев'яний гребінь, який встромлявся в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або