Готове до прядіння повісмо волокно знову накладали на гребінь або навивали на кужіль (кудело). При прядінні повсюдно вживали веретено, а також механічну прядку.

Від снування основи, для чого слугували різні конструкції снівниць, залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт, досить розвинуті. Зокрема, закінчити роботу необхідно було до заходу сонця, щоб не залишити основу на співниці на ніч. У західних регіонах не залишати основу невитканого після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу – обливання основи водою.

На кінець ХІХ – початок ХХ ст для ткання застосовували горизонтальний ткацький верстат. Аби нитки були міцними і не кошлатитися, навиту на цього основу підмазували шліхтою.

Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення – перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у дві ремізки. Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржового переплетення (чинувате, крущате, косичасте полотно), але могла досягти 20 і більше для жакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів – на вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, у сосонку, кіскою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного переплетення (забирання, вибором). У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване закладне ткацтво (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та Лемківщині – ворсове (ключками, кучерями).

Веретено вперше зафіксоване ще за неоліту, і протягом тисячоліть технологія його виготовлення та застосування майже не змінилася. За формою – це конусоподібна паличка з незначним потовщенням посередині. Товсті нитки пряли довгим, відносно важким веретеном, тонкі – коротким і легким. Веретено з напряденою ниткою називали починком. У більш давні часи , щоб надати веретену обертальної сили, застосовували прялицю – невелике грузило округлої форми, що вдягалось на нижній кінець веретена.

На відміну від прядки з веретеном було пов’язано чимало повір’їв. Ним проводили по хворому місцю, випікали бородавки, вода, яку лили на веретено, вважалась помічною. Його форма виразно асоціювалась з змієм (веретільниця й гадюка однакові). Не випадковим видається і мозаїчний сюжет у Софійському соборі в Києві – діва Марія із веретеном у руках.

Механічна прядка полегшувала прядіння, оскільки приводилась в рух ногою.

На Україні застосовували два типи ткацьких верстатів: вертикальний (крона, розбої) – для вироблення шорок, вуздечок, поясів, килимів і горизонтальний (крона, верстат). Перший був досить архаїчним. Це звичайно рама, на яку вертикально натягувались нитки основи. Узор закладався вручну або за допомогою тонкої палички (глиці). Тоді між ними перетинався фон. Для ущільнення ниток користувалися спеціальними гребенями. На початку ХХ ст. цей тип верстатів практично вийшов з ужитку. На відміну від вертикального горизонтальний ткацький верстат мав пристрій для підняття й опускання ниток основи – ремізки (нитки, начиння, ничениці, печілниці), прив’язані до підніжок (поножів). Саме наявність ремізок давала змогу робити і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів.

Розрізняють три основних типи ткацьких верстатів: найпростіший (без станини); стан на сохах (стативах) і, нарешті, рамний стан, або верстат. Рівномірне розміщення ниток основи по всій ширині верстата, рівномірне прибирання ниток натікання забезпечувалися особливим механізмом – лядом із бердом. Верстат також мав два навої : передній (для навивання основи). Під час заправки верстата використовували ритки (регівницю) – спеціальну раму, подібну до берда; нитки підкання закладали між нитками основи за допомогою човника – пустотілої бузинової трубочки з цівкою.

Обробка вовни – одне з традиційних занять сільського населення, особливо Західного регіону. Вовна йшла передусім на вироблення повсті. Крім того, її використовували у шанкарстві, для плетіння й ткання поясів, вироблення сукна тощо і нарешті – для ткання інтер’єрного призначення – килимів, ліжників, налавників, коців тощо.

Фарбування тканин. Найдавнішим та найбільш усталеним кольором в українців був білий. Та все ж селянство аж до початку ХХ ст. зберігало способи приготування природних барвників, хоча практично вони майже не застосовувалися. Їх витіснили апілінові барвники промислового виробництва, які були зручнішими в користуванні, але не відзначалися особливою стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834 р. була представлена пряжа 130 кольорів.

Червоний колір одержували з відвару або дубової кори та коріння кінського щавлю. Стійкий чорний колір вовни досягався гуцулами за допомогою відвару бобових стручків, насіння соняшника та вільхової кори. Жовтий колір здобували за допомогою цибульних лушпайок, гречаної полови, недостиглих ягід жостеру тощо. Все це товкли у ступі разом із корою дикої яблуні, додавали галун і виварювали у сироватці. Синій барвник одержували з рослини під назвою крутік: після виварювання вона давала осад, який збирали й висушували. Для одержання зеленого кольору відварювали спориш, листя берези або омели, стиглі ягоди жостеру,