“Полечу я зузулею по Дунаю,

омочу рукав бобровий у Каял-ріку...”

З стародавньої народньої творчости довідує-мось, що в стародавній Україні кількістю хутра та хутряного одягу визначалося багатство гос-подаря. В одній колядці співається:

В тебе шуби соболеві,

Горностаї королеві...

А в галицькій щедрівці говориться про те, як багата ґаздиня, відправляючи свою челядь на лови, наказує їй:

Тур-оленя вбийте,

Роги зшибите, шубу здійміте,

Ой, принесіте та повісте,

Та повісьте в новій світлиці,

В новій світлиці та на стіночці,

Все ж то-то буде, гей, ґаздиночці.

І це, як видко із змісту щедрівки, є найбагат-ший подарунок ґаздині від її челяді.

У Лаврентіївському літописі під роком 1068-м читаємо таке: “Дворь жь княжь розграбиша, безчисленое множьство злата й сребра, кунами й бтЬлью ...” Як бачимо, в стародавній Україні-Русі хутро розцінювалось на рівні з сріблом і золотом.

Про стародавніх чинбарів та кожем'яків має-мо багато згадок у народніх казках та перека-зах. Найстарша та, мабуть, і найцікавіша з цих казок е казка про Кирила Кожем'яку; тут Ко-жем'яка змальований як народній багатир-силач, бож “він шкіри м'яв, а тому й багато си-ли мав ... а сили мав так багато, що й лютого змія поборов таки того, що жив під Києвом та людей хапав”. Саме тому, що такому важливо-му героєві народньої казки приписується ремес-ло кожем'яки, ми можемо бачити, яке велике значення в стародавньому побуті мав одяг з ви-чинених шкір.

Весільні вінки

В українському народньому весіллі вінок ві-діграє ту ж ролю, яку в інших народів відіграє біле покривало: “фата” по-московському, чії “вельон” по-польському. Це покривало' повинно було охороняти “молоду” від “поганого ока”. У нашому звичаї цю ролю виконує вінок з “хре" щатим барвінком”, символом тривалого кохан-ня.

Напередодні весілля у “Дівич вечір” дівчата сходяться на останню вечірку до хати “моло-дої”. Там вони співають ритуальних пісень, ви-плітаючи весільні вінки. Першою, від іменй “молодої”, (сама “молода” на весіллі не співає) співає старша дружка:

Вийте, дівоньки, собі й мені

Собі звийте з рути-м'яти,

Мені звийте з барвіночку...

Зелений барвінок — символ тривалого кохан-ня. Навіть куповані на базарі “київські вінки” перевивалися зеленим барвінком.

Приступаючи до плетення вінка для “моло-дої”, дружки хором випрошують благословення.

В долину, дівчата, в долину

По червоную калину,

По хрещатий барвінок, —

“Молодій” на вінок...

Із руточки — дві квіточки,

Благослови, Боже,

І отець, і мати, —

Будемо вінок зачинати!..

На західніх землях України, в'ючи весільні вінки, дівчата співають:

Щаслива Маруся в Бога,

Стояли янголи у порога,

Просили панянок, просили,

Щоб їй віночок ізвили ...

Коли “молода” вперше кладе на голову ве-сільний вінок, тоді дружки співають:

Ой, чи вогонь, чи полумен палає,

Чи на Марусі золотий вінець сяє?

А на неї і матінка зглядае:

“Ой, не зглядай, моя матінко, на мене —

Не сходила я кращого вінка у тебе.

Ой, не рік — не два, як ся Івась залицяв,

Ой, він мені золотий вінок обіцяв ...”

Пригадуючи чарівну красу весільних вішав, я неодин раз ставив перед собою питання: що примушує наших дівчат нехтувати своїм, кра-щим, а перехоплювати чуже, гірше? Я маю на увазі той сумний факт, що наші дівчата, беру-чи шлюб, нехтують традиційний український вінок і напинають собі на голову чужі, зовсім не наші “вельон”, чи “фату” — шматок білої про-зорої тканини! На превеликий жаль, найбільше захоплюються наші дівчата “вельонами” тут на еміґрації, де навпаки треба шанувати звичаї свого народу.

Вінки з пташиного пір'я

Колись в Україні, крім вінків з живих кві-тів, дівчата плели собі вінки з пташиного пір'я. Найкращим пір'ям для вінка е пав'яче пір'я. В одній старовинній колядці ми знаходимо такі слова:

По горі-горі павоньки ходять . . .

За ними йшла ґречная панна ...

Ой, ходить, ходить — пір'ячко збирає ...

Віночок вине, на голову кладе.

Очевидно і весільні вінки в стародавній Ук-раїні плелися з пір'я. В одній з весільних пісень на Київщині дружки співають:

Летів горностай через став,

Золотії пір'ячка попускав;

Та підіть, дружечки, позбирайте,

Марусі віночок звивайте ...

Дівчата на Бойківщині ще й досі вплітають до вінків з квітів пав'яче пір'я. У Старобіль-ському повіті на Харківщині молодиці застром-люють пав'яче пір'я під хустку навколо свого обличчя.

Дівоче намисто

Паничі —

Дукачів,

А поповичі з міста

Навезли намиста...

Т. Шевченко

Звичай оздоблювати жіночу шию можна про-стежити ще з доісторичних часів. Вже в моги-лах зі спаленими трупами, що стосуються до т. зв. доримської епохи, в місцях, які були за-селені слов'янами, археологи знаходять метале-ві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окре-мих намистин, або й цілих разків. Одна з та-ких знахідок трапилася Хвойкові поблизу Киє-ва, а це свідчить про те, що жінки і дочки на-ших предків уже в той час носили намисто.

В староукраїнських літературних пам'ятках намисто під назвою “бисьрг” або “биср'ь” зустрі-чається вже в Х-му столітті. На території на-шої батьківщини в похованнях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті на-мистини виготовлялися з прозорого скла, на по-верхню клали срібну або золоту платівку, а по-тім знову заливали скляною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений у княжій Україні-Русі. Бурштинові намистини також не були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки на побережжі Балтійського моря, а і в середній течії Дніпра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще металеві, характеристичні для Волині, Київщини та Галичини, — це т. зв. намистини минського типу, що мають