В археологічних знахідках серед намиста час-то трапляються нанизані на нитку маленькі ра-ковинки типу “Сургеа ліопеіа” і “Сургеа рап-Огегіпа”, що були в той час предметом торгів-лі. Це ще, між іншим, свідчить про те, що кня-жа Україна-Русь мала торговельний зв'язок з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Індійського океану.

Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні матеріяли для намиста були в той час коштовною річчю і для широких мас населення були недоступні. Та навколишня природа, така багата і різноманітна в Україні, давала багато доброго матеріялу для намиста сільського на-селення; гарні овочеві коробочки, зерна, кісточ-ки ягід, або й самі ягоди — це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцульщині дів-чата й молодиці ще й тепер носять намисто з овочевих коробочок рослини клокічки. Восени по всій Україні діти, бавля-чись, роблять собі червоне намисто з ягід шип-шини, чи свербиусу.

За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в дочок козацької старшини та шлях-ти не бракувало й перлів. В описі майна пол-ковника Перехреста в році 1705-му записано біля двох фунтів “жемчугу” — перлів4). Це крім коралів та всіх інших видів намиста. Тож: не дарма, що, згадуючи ті часи, збідніле тепер на-селення України, каже: “Були коралі та піш-ли далі, були перли та ся стерли!”

Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаночках:

Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі,

Питається богацький син, чи маю коралі.

Або:

Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,

Думав тобі на Рахмана коралі купити.

По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою “доброго намиста” вважаються ве-ликою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про “добре намисто”, як ось:

У доброму намистечку

В садочку гуляє ...

Або:

Ой, надіну я сережки

І добре намисто ...

Було колись поширене в нас і гарне гранато-ве намисто, що пізніше замінилося скляним на-подоблгованням природної Гранатової барви.

Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Геть-манщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круг-лі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки.

В будні дні при роботі дівчата одягають не багато намиста, бо бояться, що нитка розірветь-ся і не тільки пропаде намисто, від цього вели-ка шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бож за народнім віруванням розсипане намис-то накликає біду. Про це згадується і в народ-ніх піснях:

Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,

Сумна вона, невесела — коралі згубила.

Коралики утонули, а хусточка плавле,

Ходить дівка попід воду, білі руки ломле.

Про це ж саме і в Т. Шевченка:

Уночи,

Ходячи,

Намисто згубила .. .

Але зовсім без намиста бути дівчатам не мож-на і в будень, бо існує повір'я, що намисто обе-рігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї.

Колись бувало в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, “щоб берегли від злої напасти”. В неділю або в свято, йдучи до цер-кви, в сусіднє село, чи до міста, дівчата колись

рясно оздоблювали себе намистом. Про це спі-вається і в пісні:

Якби мені, мамо, намисто,

То пішла б я завтра на місто.

Із стародавніх часів на Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівча-там намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:

Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,

Купить мені коралики двадцять штири шнурки..

Серед народніх приповідок про намисто е такі:

“Тряси мене, парубче, щоб намисто бряжчало”,

“Намисто — не тісто, в печі не спечеш” — мовляв, треба купити за гроші.

Намисто в Україні тепер, як і колись, слу-жить оздобою не тільки дівчат, а й молодих за-міжніх жінок; лише бабусі, якщо й носять на-' мисто, то дуже небагато — один, два разочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж: і молодиці навпаки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться пошаною у свого чоловіка. Про це знаходимо в Т. Шевченка:

А жіночку свою любив —

І Господи єдиний!

Як те паня, як ту дитину,

У намистечках водив.

ОЙ, ХУСТИНА, ХУСТИНОЧКА!...

Хустина в побуті

Ой, хустина, хустиночка!

Мережена, шита...

Т. Г. Шевченко

Дівчатам належиться ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Стужа взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою.

На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навкісь трикутником і обмотують її нав-коло голови, а тім'я залишають відкритим, “щоб волосся видко ...” З лівого боку до хустки при-шпилюється квітка рожі або гілочка зеленого барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то так нею закутуються, як молодощі.

На Правобережжі хусткою дівчата користу-ються лише у випадку крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом, і зимою обгорта-ють нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині, з-під хустки повинна визирати коса.

У галицьких селах, понад річкою Опір, ще й досі збереглося старослов'янське дівоче вкрит-тя голови — луб'яний віночок, обгорнений хуст-кою, а зверху покритий білою прозорою ткани-ною, ніби денце шапки. З-під вінка на спинуспускаються кілька кольорових стрічок та во-лосся, заплетене у дві коси.

На всьому півдні України, в степах, де неми-лосердно пече сонце і “запалює” обличчя, дів-чата, боронячись від “запалу”, замотуються бі-лою хусткою так, що