Міфотворча функція. Треба сказати, що концепція не лише напряму впливала на процес творення міфів (міфу про походження царської династії від римського імператора Августа, перенесеної Петром І на російський грунт, давньої (XI ст.) української легенди про освячення Русі апостолом Андрієм Первозванним тощо), а й спричинилась до консервації міфологічного типу мислення. Месіанська ідеологія, як жодна інша, здатна усталити в свідомості нерозривність і поєднаність в одне ціле минулого й майбутнього, дійсності та фантазій, матеріального і духовного, а також навіяти сприйняття світу як всезагального хаосу, який конче необхідно упорядкувати. Більше того, на думку Р.Кіся, автора єдиної вітчизняної фундаментальної праці про російську месіанську ідею, «у структурі московського месіянства (і «третьоримського», і слов'янофільського, і большевицького, і євразійського гатунків) постійно — хоч це і не усвідомлюють носії відповідних ідей — розгортається цей універсальний міфо-ритуальний сценарій транзитивно-лімінального подолання усіх розривів і відтворення континуальности, цілісности, всеохопности світу...»12. Месіанство стало тим міфологічним містком, який міцно з'єднав усі різновиди суспільно-політичного думання, скував духовно-ідеальний світ росіян, тим самим прирікши їх до блукання у зачарованому колі свого власного синтетичного світу. «Від ідеї Москви — «Третього Риму» до інспірованих Москвою ідей Третього Інтернаціоналу маємо справді чималу часову дистанцію. Одначе дистанція сутнісно-концептуальна і навіть відстань психологічна — тут зовсім незначна. І один, і другий ідеологічний комплекс перебуває в одному і тому ж типологічному просторі абсолютного «преимущества» Росії, її «водительства» у світовій історії»13. Таким чином, месіанська концепція «Москва — Третій Рим» стала наріжним каменем усього російського буття. І це тим більше додає важливості логічному питанню: чому саме якийсь пскович (** Філофея всіляко намагались позбавити авторства послань. Книжники, що використовували текст концепції, звичайні переписувачі та видавці мали за правило не згадувати про автора цих сентенцій. Лише завдяки кільком російським вченим, серед яких і згадуваний В. Малінін, цей факт в кінці XIX було доведено науково. Хоча тепер, коли Москва повністю стерла з народної пам'яті будь-які згадки про колись величну новгородсько-псковську культуру, спостерігається тенденція до хизування цим фактом як доказом «сплоченности» нації та «общерусскости» національної ідеї.) , а не москвич, став автором цієї доленосної теорії? Чому Москва пристала на Філофеєве формулювання, і за весь час свого існування не створила власної месіанської концепції? Насмілимося стверджувати, що сталося це зовсім не випадково. Як видається, головна причина полягає зовсім не в обдарованості самого творця концепції, котрий так геніально просто і проникливо пристосував теорію до московської практики. Вся справа в тому, що подібний твір просто не міг з'явитися в межах тодішнього московського цивілізаційного ареалу, загальний культурний рівень якого був значно нижчий від нещодавно підбитих Москвою Новгорода і Пскова. Плідне поєднання місцевого, києво-руського, візантійського і західно-католицького культурних впливів, багата власна релігійна, філософська і політична думка були необхідною умовою виникнення будь-яких глибоких і значущих ідей, концепцій, ідеологій; базою, якої не існувало в Московській Русі. Тільки тут, у Пскові чи Новгороді, де мало місце поширення візантійських есхатологічних джерел і накопичення власної месіанської літератури (*** До таких, в першу чергу, відносимо «Повhсть о Новгородском бhлом клобукh»14. Цей зразок новгородської месіанської літератури, написаний двома десятиліттями раніше від знаменитих Філофеєвих послань, уже містив «третьоримську» схему спадкоємства царств. Природно, що вінцем людської історії тут потрактовано Новгород, а не Москву.) , а не в Москві, могла з'явитись ця нескладна, але довершена месіанська формула. Проте така, на перший погляд, подиву гідна неоригінальність Москви, яка ще на самому світанку національно-державного будівництва проявилась у «запозиченні» самого ідейного стрижня московства, стала ще більш очевидною з поступом історії. Незважаючи на пихату винятковість і позірну автентичність, москвини-росіяни навіть не спробували підкріпити свої непомірні амбіції повнокровним внутрішнім саморозвитком. Ба, більше, тут прослідковувалось якесь непослідовне (тому що, переважно, несвідоме?), але постійне й нав'язливе намагання загальмувати, притлумити розвиток власного духовного і матеріального життя, залишитись на актуальному рівні або й повернутись у минуле, чого, наприклад, щиро прагнули слов'янофіли. Глибоке сутнісне значення категорій «розвиток», «поступ» мислились лише у сенсі поверхневих, формальних змін, а самі ці процеси здавались неможливими, непотрібними, навіть шкідливими. Задумаймось, чи не тому сумна російська дійсність завжди «оберталась» у зачарованому колі, витвореному і всіляко зміцнюваному все тим же месіанством? Чи не тому будь-які загальнонаціональні революції чи локальні повстання в історії Росії заходили в глухий кут, не давали початку чомусь справді новому, були революціями лише за формою, а не за змістом і наслідками, як, наприклад, славнозвісна Французька революція XVIII ст.?... Ще до увірування у Філофеєві ідеї, та, най-паче, після цього, вони були певні, що посідають абсолютну правду, котру всі інші народи марно шукають або безнадійно втратили. Починаючи від пелюшкової доби національно-державного існування, росіяни були твердо переконані,