У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент


що очікуване Царство Боже настало: історія прийшла до свого вічного кінця у «богом спасенному» Третьому Римі (четвертому ж не бути!), котрий в їхніх очах скидався на острів істинної цивілізації в океані варварства, який треба було рятувати. І це можна назвати найбільшим російським парадоксом, тому що цивілізацією навіть звичайною, «земною» ні Московське князівство і царство, ні Російська імперія, ні більшовицька чи сучасна Росія, не були, хоч як намагались (і досі намагаються) переконати у цьому все людство. Навпаки, ізолювавшись від решти світу таким чином, вони, насправді, протиставили йому хіба що власну хронічну відсталість. Зрештою, такий стан спричинився до витворення непостійного, непередбачуваного і, часто, ірраціонального характеру росіян (що відбилось у знаменитому містифіковуваному заклинанні Тютчева: «умом Россию не понять»), що насправді був лише безпосереднім відображенням непевного балансування російської нації на вузенькій нитці власного культурного простору. Невблаганна дійсність все ж змушувала росіян час од часу оглядатись на решту світу і робити раптові, вирвані з контексту «запозичення» (псковську концепцію у цьому сенсі можна вважати знаковою). Ще у 1820-х рр. П.Чаадаєв, один з тих небагатьох росіян, хто усвідомлював і глибоко переживав трагедію Росії, писав: «ми живемо виключно теперішнім у його найвужчому обсязі, без минулого і майбутнього, серед мертвого застою... Перші наші роки, що пройшли у непорушній дикості, не залишили жодного сліду у нашій свідомості, і немає у нас нічого власне нам притаманного, на що могла б опертися наша думка... Це природний наслідок культури, наскрізно запозиченої і наслідуваної»15. Патріарх Никон, «позичальник» великого шмату української культури (саме йому росіяни повинні бути «вдячними» за те, що стали вічними боржниками українців), Петро І (вкупі зі своїм натхненником, етнічним українцем Т.Прокоповичем), відомий на весь світ «прозахідний» реформатор, — це лише вершечок імен цілого «айсбергу» державних мужів, котрі таким штибом намагались залатати російські цивілізаційні «діри». Проте, що дуже важливо, кожного разу після таких «позичань» росіяни, як влучно висловився сам Петро І, «повертались задом» до решти світу (**** «Європи нам треба років на сто, а потім повернемося до неї задом»16. ). Але не для того, аби творчо переінакшити і в розумних межах нейтралізувати чужорідний вплив, взявши для свого власного розвитку необхідну цивілізаційну поживу, що було б цілком зрозумілим і логічним, а щоб зупинити, притлумити поступальну їх спрямованість, надати їм своєрідного нульового просторового і, головне, часового спрямування. Виходило так, що росіяни своїми ж руками та з неабияким завзяттям намагались зупинити час. «Від непорушности ще середньовічної, але фактично актуальної досі ідеологеми «Москва — ІІІ Рим» з її месіаністськими інтерпретаціями, незважаючи на подекуди псевдоновочасну косметику, віє страшенним анахронізмом. Складається враження, що в одній частині Східної Європи час зупинився давно...»17, — ставить крапку над «і» Я.Дашкевич. Аби витлумачити, що насправді означає це для окремо взятої нації та її представників, спробуймо вдатися до християнської аргументації, без допомоги якої, мабуть, марно сперечатись з месіанством, що на свою головну бойову корогву почепило знамено Христа. (Не будемо забувати, що месіанство є тим найнебезпечнішим, що воно є квазірелігійним витвором. Найстрашніше, що месіанство завжди, і досить-таки вдало, намагається прикритися чистим і праведним стремлінням нести світові добро і спасіння — натягнути на свою вовчу подобу овечу шкуру.) Прагнення наблизитись до Бога, до досконалості — це та вища Мета, до якої мусимо йти, доля, якій не можемо зрадити. Але й кожна людина, і кожна нація, що переконали жня християнська віра невіддільна від практичної діяльності, в тому числі й у національній та державній сферах, вимагає слідувати принципам християнської моралі у всіх вимірах людського життя. Проте будь-які спроби самовпевнено вивищитись над рештою світу, аргументуючи це власною абсолютною «святістю», і тому претендувати на виняткове право у «праведний» (поданий у вигляді щирих християнських цінностей) спосіб переробити весь світ означають намагання зіграти роль Бога-Месії. Уже в самому цьому по-диявольськи блюзнірському і наскрізь гріховному акті таїться жахливе покарання для горе-актора. Досконалість (не вдосконалення!) суперечить людській природі та її життєвим середовищам — державі, народу, нації. А тому, перетворившись на досконалість, ми, тим самим, прийшли б до кінця свого розвитку, зупинили б для себе час — умертвили б у собі все те, що відроджує нас до життя — мету, мрії, бажання, мотивації, інтереси — значить, зупинили б вічний мотор діалектики життя, умертвили б своє єство. Месіанство тією чи іншою мірою та формою, притаманне усім націям. Проте мало яка з націй так міцно вчепилась у нього, перетворила його на справжній зміст свого життя, як російська. Російський досвід тут є настільки наочно небезпечний, що наважимося промовити: російська нація є, принаймні, дуже близька до загибелі; і що найжахливіше, вона кинула себе у вир Танатоса з власної недоброї волі. В історії ж бо подибуємо безліч прикладів, коли паралізація духу ставала початком кінця й фізичного зникнення націй, цілих цивілізацій! І аби знову відродитись до повноцінного життя, витверезити від месіанського позаісторичного і позачасового дурманного сну, росіянам треба, насамперед, цього захотіти. Можливо, такий порятунок самих себе і є справжнім Вищим покликанням російської нації; бо ж від цього залежить не лише доля таких націй, як українська, все ще напряму залежної від свого сусіди, але й, мабуть, усього нашого нестабільного світу.

ЛІТЕРАТУРА

Посланіе къ Мисюре Мунехину против звhздочетцев и латинъ // Малининъ В. Старецъ Елеазарова

Сторінки: 1 2 3 4 5 6