Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважа-ти національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільності історичної долі його представників, своє-рідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чин-ників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідо-мість, що полягає з усвідомленні етносом себе як спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національ-ну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національ-но-територіальної автономії, економічного, політичного су-веренітету, створення національного, громадянського суспіль-ства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогре-су, основою національного руху. Національна ідея стано-вить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, — "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації", "політична ідео-логія з культурною доктриною в центрі".

Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націо-налізм", його негативну зафарбованість у радянському сус-пільствознавстві, необхідно визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст націоналіз-му, його конструктивну політичну спрямованість, позитив-ний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних політологів щодо націона-лізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політич-ним принципом, який передбачає, що "політичне і націо-нальне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політич-ного суверенітету в новий час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму.

Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної мобілізації і со-ціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині відомо декілька десятків визначень цього поняття) умож-ливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передба-чає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та дефор-мацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані на-бувають вигляду етноцентризму, а в практично-політично-му — міжнаціональних конфліктів.

Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Вона має стати адекватною сучас-ним національним і світовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети.

Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов’язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як “збирання носіїв етничності”. Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств ассоціацій, центрів та ін.

Другий етап – це “мобілізація єтничних груп”, коли йде процесс виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм статусом єтнічної групи в данному суспільстві.

Третій етап – “політізація етнічності”. Це – вступлення в якесь протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій може бути широким:

за визнання своєї національної незалежності;

боротьба за досягнення автоносності;

діяльність, направленная на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій;

тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних державах.

Декларація про державний суверенітет (1990), прого-лошення незалежності 24 серпня 1991 р. стали законо-мірним результатом багатовікового прагнення українсь-кого народу бути господарем на власній землі. Першу частину української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання — консо-лідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для грома-дян усіх національностей, що пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення на цій те-риторії, у цій країні нового суспільства, де пануватимуть мир і злагода, добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав вільної особи. Інтеграль-ним показником єднання, згуртування всіх національно-стей в український народ — суб'єкт політичної влади — мають стати громадянське суспільство й правова держава.

Однак вирішення першої частини національної ідеї, не кажучи вже про другу, не є процесом незворотним. Це пов'язано з тим, що національна неволя українців че-рез тривалий колоніальний їх статус сформувала в знач-ної частини населення комплекс національної меншовар-тості, одною з рис якого є байдуже та навіть і зневажливе ставлення до справ української держави. На референ-думі 1 грудня 1991 р. за незалежність України вислови-лося понад 92% із тих, хто брав у ньому участь. Та