Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була держа-вою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися при-низливого почуття другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності, меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні розвінчують через доступ до історич-ної правди. Українці є однією із значних європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній ет-нічній території, мали свою державність у різних фор-мах понад 850 років і завжди боролися за її відроджен-ня. Київська Русь була однією з наймогутніших держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм козацька держава, оста-точно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.), викликала захоплення європейців. Та військово-політич-ний союз із Московською державою (1654 р.) фактично став початком утрати незалежності Україною, а після ліквідації Катериною II Запорізької республіки, а ще раніше Гетьманське-Козацької держави Петром І, україн-ська державність припинила своє існування, її територія політично й економічно була інтегрована в статусі ко-лонії та тотально русифікована в Російській імперії. З по-валенням Австро-Угорської та Російської імперій україн-ський народ знову став на шлях відродження й воз-з'єднання своєї держави. Але примусове залучення до складу СРСР коштувало Україні поступової втрати новонабутої самостійності. І нарешті 1991 р. Україна відро-дилася як держава знову.
Слід також відзначити, що за радянських часів Україна, навіть маючи лише атрибути формальної державності, піддана не баченим репресіям і «чисткам», все ж являла собою один з найрозвиненіших економічних та культур-них регіонів СРСР. Оця дивовижна життєздатність і нині викликає надію на відродження української нації на но-вому історичному етапі.
Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності, дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати закриття україномовних газет, театрів та інших культур-них закладів. Скорочується випуск літератури українсь-кою мовою, що нібито не витримала конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має за-безпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклу-вання про вільний розвиток і використовування всіх національних мов, що ними послуговується людність республіки. Але виконання основного Закону є незадо-вільним. Мовна проблема набула гострого політичного характеру. Деякі партії й рухи, відбиваючи погляди час-тини російськомовного населення, вимагають введення в країні російської мови як другої державної, чи офіційної. Під цим гаслом у деяких регіонах у 1994 та 1998 рр. від-булися вибори народних депутатів до Рад різних рівнів.
Серед аргументів щодо необхідності двомовності на-водять приклади Бельгії, Канади й Швейцарії. Та річ у тому, що канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони на-щадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою — валлони, тобто там нема єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть пред-ставники чотирьох народів-автохтонів, що волею долі опинилися в конфедерації. Тому франко-швейцарці, італо-швейцарці та германо-швейцарці розмовляють відповідно своїми мовами. Кожна з цих мов є державною на відповідній території. Держава дбає про ретороман-ську мову, носієм якої є кількісно невеликий древній народ, оскільки цей народ, на відміну від попередніх етноугр уповань Швейцарії, не має на іншій території держави-автохтона, такої, як Франція, Італія, Німеччи-на. На всій території України (крім Криму) корінним народом є українці. Інші етноси оселилися в Україні з різних причин значно пізніше. Тому для нас за приклад повинні бути не названі вище країни, а такі, скажімо, як Німеччина, Швеція, Японія та ін. У цих та інших країнах збільшується кількість емігрантів. Ніхто не при-мушує їх вивчати державну мову. Але без належного знання цієї мови ніхто не може стати ні депутатом парла-менту, ні працівником будь-якої державної установи. Жо-ден з емігрантів при цьому не ставить питання про дис-кримінацію чи порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов'язки. Одним із них є знати мову наро-ду,