Велику допомогу в роботі нашому музеєві надає Івано-Франківський цент туризму і краєзнавства учнівської молоді, Івано-Франківський краєзнавчий музей. [61, с.6]

Протягом дев’яти років і спочатку його відкриття музей працював на громодьских засадах. Усі експонати які тепер є в музеї (близько 5 тис.), даровані жителями села та краю.

14 грудня 2000р. рішенням колегії обласного управління куьтури музеєві присвоєно звання „Народний музей“.

16 лютого 2004р. міністр освіти В.Г.Крмень підписав наказ про присвоєння музеєві звання „Зразковий музей “. Це єдиний в області, який удостоєний в такому званні.

Також слід відмітити і про дійство освячення новозбудованого храму проходило 25 серпня 2001 року, воно зібрало велике згромадження люду, з навколишніх сіл. Обряд освячення здійснював владика Павло Василик. На святі були присутні декан Тлумацький о. В. Війтишин, а також отці-парохи В. Барановський (Жуків, Одещино), Р. Пасічний, (Пужники, Озеряни), М. Могиля (с. Гончарів, Яківка), М. Тимів (Королівка), М. Римчук (Прибилів), М. Майданчик (Гостів), В. Довган (Богородичин) та місцеві отці-парохи П. Третяк (УГКЦ) і В. Гаморак (УПЦ).

Активно зараз у Бортниках діє будинок культури, бібліотека, сільська рада магазинів та дві церкви., а також дільнична лікаря .

До Бортниківської лікарської дільниці входять ФАПИ, сіл Прибилів і Пужники.

Також слід підмітити ті деструктивні процеси, які зараз відбуваються в Бортниках. На перше місце можна покласти відсутність роботи, трудова еміграція набрала загроз масового характеру, багато жителів села виїздять у пошуках кращого заробітку за кордон, а особливо це стосується молодого покоління. Та все ж селяни з оптимізмом дивляться на майбутнє.

Отже Бортники порівняно з іншими селами Тлумацького району є розвиненим селом у різних сферах, тому ,що далеко не в кожному селі є створений краєзнавчий музей, що є прикладом для всіх міст і сіл, а також не всі села мають свою власну лікарню.

Розділ ІІІ. Духовна та матеріальна культура.

Якщо ми хочемо зрозуміти світ і себе в ньому, ми повинні знати, як його розуміли до нас....

Українці традиційно протягом багатьох століть звеличували родину, шлюб і домашнє вогнище. В основі цих традицій лежать загальнолюдські моральні цінності, шанобливе ставлення до батьків, подружжя, природне бажання продовжити свій рід. Недарма український народ придумав теке прислів'я «хто відречеться роду, того рід відречеться».

Сьогодні це розглядається як позитивний соціальний досвід поколінь, який необхідно зберігати і примножувати.

На життєстверджуючих ідеалах багатьох поколінь і складалася цілісна система свят, ритуалів, якими відзначаються всі найважливіші життєві події людини від її народження до смерті.

Основні з них - родильні, весільні та поховально-поминальні.

"Призначення передродових обрядових дій - сприяти нормальному протіканню вагітності та доброму самопочуттю жінки.

Оскільки цей період торкався делікатних справ - чекання родів та появи нового члена сім'ї, то він був насичений багатьма обереговими діями

та повір'ями. В них поєднувалися як раціональні елементи народного досвіду, так і забобонні та магічні. [60; с.273]

Жінці, яка очікувала дитину, заборонялося переступати через колючі та гострі предмети; сидіти на ріжку стола; білити і фарбувати оселю; ходити вночі під дощем; працювати у свята. Засуджувалося вживання спиртних на-поїв, лихослов'я. Про паління і не йшлося - жінки у старі часи не палили.

Вагітна жінка не повинна була лукавити й красти, брутально поводитися з оточуючими, дуже сердитися, бо, за народними поглядами, усі ті якості могли передатися дитині. Із крадіжкою наприклад пов’язували появу на тілі малюка плями, що за своїми малюнками нагадувала вкрадену річ. Думали також, що дитина народиться з родимою плямою на лобі , коли вагітна щось кидатиме собі за пазуху.[71,с.69]

Найбільше застерігали від пере-ляку. Переказували, якщо жінка злякається вогню, пожежі або, скажімо, миші і торкнеться до себе руками, то в дитини в тому місці утвориться відповідний за кольром і формою слід.

Ватній жінці невільно було під час ходи щось жувати, гризти ти, бо у дитяти, як вважали, не закриватиметься рот — воно бу-де крикливим, весь час просити-ме їсти, стане ненажерою. Водночас придивлялися, якщо за ва-гітності постійно хочеться чогось солоного чи солодкого, то й дитя в подальшому це полюблятиме. [71,с.79]

Широковідомою була заборона штовхати ногою свиню, кота чи собаку, які в народних віруваннях пов'язані з демонічними силами. Вважали, що в такому разі щетина, шерсть тварини мучитиме немовля або ж дитина буде волохатою («як у шерсті», «у моху»).

Вагітній жінці не слід було ди-витися на поховальну процесію, йти на кладовище, слухати заупокійний молитовний спів. Іс-нувало повір'я, якщо вона поди-виться на мерця, то народжений} матиме блідий, «мертвяцький»; колір обличчя.

Складні, суперечливі уявлення відбивалися у забороні брати вагітну за куму (хрещену матір), вважали —: «помре дитина чи своя, чи хрещена».

Добре знаними були прикмети, за якими визначали стать май-бутньої дитини: якщо лице вагіт-ної з плямами — народиться хлопчик, якщо чисте — дівчинка. Якщо дитинка б'ється з правого боку, а живіт за формою продов-гуватий і витягнутий наверх, то це прикмета на хлопця, як зліва, і а живіт круглий — на дівчинку. Казали також, що буде хлопчик,якщо часто хочеться оселедця. [71,с.70]

Для породіллі і новонарод-женого найнебезпечнішими вважалися перші сорок днів або «шість неділь») після поло-гів. У цей період дотримували-ся породільних звичаїв, обрядів, пов'язаних з ними уявлень та вірувань дохристиянського і християнського походження. Стійкими, зокрема, були погляди, що поки дитя не охреще-не, воно ніби й не людина, а дещо непевне — «маняк». Воно легко піддається нечистій силі, хворіє, слабшає, може

вмерти. Тому годилося