На зв'язок сина з іменем матері, утвореним від імені її чоловіка, вказують прізвища Андріїшин, Іванишин, Яковишин і т.д. Прізвища такого типу іноді називали "вдовиними", адже після смерті чоловіка дружина залишалася главою сім'ї. Жінка по чоловікові звалась би Андріїха, Іваниха, Яковиха, а прізвища їхніх синів, перенесені через посередництво матері будуть звучати Анріїшин, Іванишин, Яковишин. [49,с.32].

Таким чином, можна стверджувати, що у XVII -XVIII ст. в селі проживали особи, які вже мали не тільки власні імена, а Й прізвища, походження яких має доволі широкий діапазон утворення.

Як показують дослідження вчених, процес становлення українських прізвищ відноситься до кінця XVIII-початку XIX ст.. коли на всій етнічній території України було запроваджено кодифіковане право. Саме у цей період утверджується загальний обов'язок мати прізвище, що сприяло нормалізації особових назв людей.

Сільські господарі чоловіки - мали родові назвиська, а з часом прізвища, а жінки, як удови по господарях, звалися за іменами чоловка. Прислуга ідентифікувалася за видом праці, яку вона виконувала у панському дворі, або лише одним власним іменем. У повсякденному житті селяни користувалися між собою прізвиськами, тоді як у документах через хаос, який панував у тодішній канцелярській практиці, могли бути записані власним іменем, вуличним прізвиськом або заняттям. Наприкінці XVII і у XVIII ст. засобом одноймення ідентифікуються також діти, комірники, ремісники, ремісничі челядники тощо. Сільські ремісники-кустарі в документах значаться за фахом у початковій формі (Мельник, Олійник, Кушнір і т.д.)[30,с.70-71].

Двочленні іменування, в яких ім'я виконує функцію розрізнення, а прізвисько ототожнення, з XIV-XV ст. уживаються для ідентифікації усіх соціальних прошарків, хоча найбільш характерні для нижчих і середніх верств. Загалом двойменна антропонійна система, традиційно, діяла на українських землях, що входили до складу Польщі.

Тричленні іменування були викликані потребою ширшої деталізації при документальному визначенні особи. Вони були характерні для шляхти, яка, прагнучи підкреслити знатність свого роду та приналежність до шляхетського стану, іменувала себе за назвами місця походження, проживання або родового маєтку. Такими в Бортниках були родини Гошовських, Самоловських, Лучинських і т.д. Фактично про стабільність українських прізвищ можна говорити лише стосовно шляхти, яка намагалася утвердити знатність, старовинність і спадкоємність свого роду [3,с.33].

Про українські прізвища в сучасному розумінні цього терміна можна говорити починаючи з 30-х років XIX ст.

На території сучасної Івано-Франківської області поселення з такою назвою були поширені ХУ-ХХ ст. в чотирьох місцевостях краю: це Бортники на Товмаччині,[10,с.83] присілок села Ганусівка біля Станіславова (XV ст. ) [15] село поблизу Букачівців на Рогатинщині (ХУІПст. ) та на Снятинщині (XIX ст.)[5,с.54].

Бортники Тлумацького району зараз єдине село з такою назвою на адміністративній карті області. Воно належить до групи населених пунктів, які вважаються ідентифікованими, тобто назва села з часу його виникнення не змінювалась. [17]

В сучасній науковій і довідковій літературі значення цього слова розкрите і не викликає якихось розбіжностей серед лінгвістів. Вчені вважають, що корінь слова «бортники» - «борт», походить від назви «бортнії», якою у ХІУ-ХУ ст. називали "бортну землю" або ділянку, переважно у лісі, призначеному для розведення бджіл у бортях, тобто видовбаних у дереві дуплах [18,с.113].Подібну назву мали й лісові пасіки, що називалися "борами." Фактично, це ділянки лісу із шістдесятьма бортями. Були також ділянки із назвами „півбор"- 30 бортів і „чверть-бор"- 15 бортів. Борть як тип вулика мала ще й назву „снят," тобто пеньок із бджолами, прикріплений на лісовому дереві. Це слово у своїй основі співзвучне із назвою міста Снятин. і може стосуватись пояснення його походження.[59,с.6]

Цікаво, що слова з такими значеннями зустрічаються і в російській мові ХІ-ХУІІст. Так, наприклад, слово „борть”, „борт” в російській середньовічній мові означало "колоду для пчел, дерево с дуплом, в котором водятся дикие пчельї. Друге значення цього слова „угодье лес или учасгок леса с бортними деревьями”. В даному випадку воно цілком відповідає терміну „бортная земля" участок земли с бортним лесом. Окрім вище вказаних, слово „борть" мало ще й фіскальне значення, тобто означало „подать с бортников”. [19,с.300]

Автори „Етимологічного словника української мови" теж сходяться на тому, що „борть"- це вулик в дереві, або дупло, в якому живуть бджоли. Однак корінь „борт" вони пов'язують не із землею, а вважають, що це жолоб, а тому "бортник" в їхньому розумінні. - це кусок, обрубок дерева, очевидно, вулик. Подають вони і термін „бортница" пояснюючи його як дупло, видовбане в пеньку сосни "[21,с.235].

Отже, наведені матеріали підтверджують спільне походження слів „борть" і "бортник" як в українській, так і в російській стародавній і сучасній мові. Разом з тим, вони вказують на походження назви „Бортники" від одного із старовинних промислів - „бортництва" Таким чином, назва села утворилася від роду занять його перших мешканців.

На поширення бджолярства ще в княжі часи вказує літописна згадка про данину від бджіл, а також слова соцького Микули (1231 р. ): „не знищивши бджіл, меду не їдять [3,с.22]. На думку І. Крип'якевича, це був старовинний звичай вибивати бджоли при вибиранні меду із бортей[22,с.41].

Існування стародавніх назв, зв'язаних із бортництвом ще у княжі часи, наводить на думку проте, що „бортниками" в цій місцевості, ще задовго до появи села, могла називатися князівська, а з приходом поляків - королівська пасіка, поблизу