Страви для гостей

Зимова толока («прєсти клочі»). На «вечірншсніданок» о 21 годині (за місцевим часом — сьома година вечора) — давали по шматкові печеної баби. Після роботи — м'ясо з начинкою, капусту з пшоном, голубці, кашу молочну з печеними пирогами, горілку (до 1- літра). На толоку сходилися 15-20 дівчат і молодиць. Дівчатам на допомогу приходили хлопці. Під час роботи співали, розповідали казки, бувальщини, загадували загадки, жартували. Коли парубки йшли з толоки, за ними виходили на кілька хвилин дівчата і знову поверталися до роботи. Толоки проводили в скоромні дні: вівторок і четвер.

Сапальники збиралися по-сусідськи, приходили й родичі по черзі до кожного. Цей вид допомоги був відробітковий. Приходили чо-ловіки і жінки. 5-7 людей просапували половинку (28 арів). Під час роботи багато співали. Вранці господарі давали вдома сніданок: ко-лочену картоплю або кулешу з молоком чи тісто з молоком.

Обід виносила господиня в поле о 14 годині (за місцевим часом о 12-й) з підлітком: кукурудзяну кашу з праженим молоком та борщ.

Вечеряли в хаті господаря: їли картоплю з підливою, молочну ка-шу, печені пироги, їжа була однакова, незалежно від заможності господарів.

Коли чоловік орав чи косив, дружина виносила йому в поле обід у спарених горщиках (близнятах): на перше картопляний суп або кулешу з молоком, на друге — якусь кашу або шупеню.

Толока до луплення кукурудзи. На толоку збиралася переважно молодь. За вечір обробляли 300-360 снопів. Працювали на повітрі.[75,с.76]

Наприкінці XIX — на початку XX ст. харчування не лише селян, але й інших верств населення України зберігало традиційний характер. Так, у системі харчування городян переважали усталені способи приготування їжі й харчових запасів, застільний етикет, переваги та заборони. Меншою мірою це стосується обрядової їжі, проте, у сфері релігійного календаря й сімейної обрядовості у робітників, міщан, навіть дрібного поміщицтва побутували кутя й паска, крашанки й пироги, коливо й колачі. Звичайно, аграрна обрядова харчова атрибутика була зовсім відсутня.

В останнє десятиліття неабияку роль і в місті, й на селі відіграє громадське харчування. За всіх недоліків цієї систе-ми, які, зокрема, виявляються у стандартизації їжі, вона чималою мірою сприяє закріпленню в побуті, збереженню й навіть відродженню певних традиційних страв. Кращі набутки української національної кухні — борщ із пампушками, вареники, галушки та багато інших — органічно входять до раціону харчування різних народів, стають символами репрезентантами народної матеріальної культури взагалі.

Отже народна їжа та харчування – важлива ділянка традиційної матеріальної культури.

Хата

Українська хата — колиска нашого народу. В ній знайшли яскравий вияв спадковість традицій, естетичні засади, доцільність і соціальна зумовленість. Хату можна вважати і своєрідною візитною карткою України.

Олександр Довженко так писав про українську хату: «...біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не люд-ські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку — від однокамерних до дво-, три- та багатокамер-них споруд. Унаслідок нерівномірного соціально-економіч-ного розвою окремих районів України, специфіки природно-географічних умов, особливостей етнокультурних контак-тів з іншими народами цей процес був неоднозначним та складним. Свідченням цього є типологічна виразність, ло-кальна специфіка та різноманітність планів житла в окремих районах. [74,с.20]

Народна будівельна творчість Покуття, зберігши в собі основні риси загальноукраїнської архітектури, дотримала багато своїх локальних особливостей і традицій, які на протязі століть постійно розвивались і удосконалювались.

Між Покуттям і Гуцульщиною. Покуттям і Опіллям. з якими воно межує, знаходяться перехідні зони. Вони містять у собі харак-терні риси народної архітектури і того й того регіонів. Колись на цій горбистій території ліси чергувалися із степовими масивами й тим самим покутяни частково були забезпечені листяними породами дерева, решта дере-ва, особливо хвойних порід, довозилась із Карпат. Вздовж Дністра знаходяться потужні поклади вапняку та гранітного каменю, що також широко використову-валось у будівництві. Покутські чорноземи досить вро-жайні. Тому населення Покуття споконвічно займалось рільництвом і тваринництвом, що в значній мірі впли-нуло на особливості народного будівництва цього ре-гіону. Немаловажне значення у формуванні покутської садиби мали географічні, сімейно-побутові та історичні умови.

Огороджували садибу тином («плотом»), парканом, кам'яним муром. Огорожа об'єднувала весь двір єдиний архітектурний комплекс. Уздовж неї росли де-рева, найчастіше декоративні. Відсутність огорожі вва-жалася ознакою запущеності господарства. Тип ї? за-лежав від статків господаря та місця розташування. Найкращу огорожу ставили з фасадного боку. Замож-ні господарі садибу оточували парканом заввишки 160—180 см. Зверху прикривали одно- або двосхилим солом'яним чи дощаним дашком.

Для входу з вулиці у двір служили брами або ворота. Браму виготовляв заможний господар. Складалася вона з двох напівкруглих половинок.

Щож до самої хати, то вона складається з однієї або двох кімнат, сіней, призьби, комори, в деяких випадках шопи. Накривали хату соломою а пізніше черепом, обмащували замішаним болотом.[13].

Перед осінніми дощами нову хату пошивали. Для цього з обмолоченого жита витрясали дрібну солому і в'язали у „пута”. Їх зберігали 1—2 роки. З них виготовляли сніпки, якими пошивали хату. Угорі місця, де сходяться сніпки, прикривали соломою, яку притискали «ключинням» (два грубі дрючки, збиті у вигляді літери «X»). Накриту хату обмазували жовтокю глиною, вставляли вікна і двері, мастили