При наданні грамоти засновникові села майже завжди долучалося й право осаджувати ремісників і навіть кметів на своєму вільному ВІД поземельних обтяжень наділі (від 2 до 6 ланів), будувати млини і корчми. Це було викликане, мабуть, тим, що війтівства були роздрібнені, незначна частина їх перебувала в оренді.[2,с.40]

Характерною рисою усіх надань є те, що солтисів не наділяли жодними судовими правами, їх також спершу не обкладали повинностями, тоді як селяни повинні були відробляти сільським управителям. Перед старостою війт відповідав за діяльність поселенців та за своєчасну сплату ними податків. Особливістю королівських надань ХІУ-ХУ ст. було те, що в цей період шляхтич міг отримати не більше одного-двох сіл, а часом об'єктом надання виступало одне лише дворище. Надання мало силу на довічний строк, позбавити дворищ тих, хто їх одержав, або їхніх нащадків король чи староста могли тільки за викуп зі сплатою відповідної суми гривень, записаних на цій землі .

Заселення наданої для поселенців території проводилось осадником (Іосаіог), в ролі якого виступав війт. Одержавши право на заселення села, війт збирав людей на поселення. Королівські маєтки в той час заселялись полоненими, військовими втікачами. Постійні міграції селян протягом ХУ-ХУІІІ ст. стали основною формою боротьби за існуванні Висидівши 12-20 р. на одному місці без повинностей, селяни покидали його, коли на них знову накладалися податки. Дуже складним у житті сільського населення був період найбільш інтенсивного закріпачення ХУІ-ХУП ст., коли імунітет захисту найчастіше виявлявся в пошуки кращих умов життя - волі[8,с. 140-149]. В ХУ-ХУІ ст., отримуючи грамоту на заснування села, війт одночасно ставав власником землі. Він разом з поселенцями будував житло, разом з ними корчував і випалював лі - Важливі міркування з приводу доцільності заснування нових сіл у місці поселення бджолярів висловив С. Копчак, який, спираючись на джерельні матеріали, зазначав: „Нові поселення формувалися переважно в лісах і вимагали великої фізичної праці, бо грунти копалися в лісах що перед тим служили лише для паші вівцям та свиням, для лісного промислу та бортів, тому що ліпша користь з села, як з того трошка меду [9,с.143]

Як бачимо, на думку дослідника, для осадчого основним завданням було господарське освоєння території задля прибутку. Коли виростало село, війт починав виділятися серед населення, притискуючи його відробітками і данинами.

Цікаві відомості про початковий період існування галицьких сіл подає Іван Крип'якевич: „Поставало тоді багато нових сіл, найбільше по свіже вирубаних і викорчуваних лісах. Для заснування села осадчий закликав поселенців, забезпечуючи їм кільканадцять років свободи від усяких данин і обов'язків, щоб вони могли належно загосподаритися. На знак того, що кілька літ волі залишається в оселі, дідич або осадчий ставив так званий хрест свободи.

"Нунцій (посол) Руджієрі, - пише далі Крип'якевич, спостеріг, будучи у Галицькій землі бл. 1560 р., що. „коли пан хоче заснувати село, або місто то каже наперед поставити на голому полі хрест у місці, що призначає на майдан, і вбити в цей хрест стільки цвяхів, кілько має бути літ вільних від чиншу, вільно осідати і будуватися на цьому місці, а потім щороку витягують по одному цвяхові з хреста, поки їх усіх не витягнуть, - лише тоді починають платити чинш панові, який пан одзначив на період, найчастіше з обов'язком робіт. Цей звичай утримався на довгі часи." Така практика застосовувалась і при закладанні слобод, тобто нових пільгових [10,с.83].

В цілому освоєння краю в ХІУ-ХУ ст. проходило стихійно, головним чином за рахунок селян, дрібної шляхти та іноземних магнатів. Однак головна заслуга в його освоєнні належала представникам корінного населення. Іноземці, зауважує П. Сіреджук, захоплювали переважно уже населені землі[11,с.85].

На думку вчених, головними факторами, які сприяли швидкому заселенню краю, були багаті на урожай ґрунти низовинної території Тлумаччини, наявність великих лісових масивів, що забезпечувала надійний захист першопоселенців від ординців, а також давала змогу займатись бортництвом, рибним та деревообробним промислами.[17,с.124]

Адже в такі малозаселені місця стікалися втікачі від феодального гніту, розуміючи, що їм протягом кількох десятків років буде надана воля, тобто звільнення від панщини і повинностей для скорішого господарського освоєння нових земель. Певний вплив на заселення Бортників мали татарські набіги, які заганяли людей у неосвоєні лісові місцевості.

В числі втікачів було не лише місцеве населення, а й вихідці з Буковини, Волині, Поділля, Подніпров'я. В потоці переселенців, крім українців, були поляки, євреї, караїми та інші етнічні групи населення [13,с.10].

Отже, в ХУ-ХУІст. в умовах посилення закріпачення, татарських набігів та масових втеч селян король, роздаючи грамоти на заснування нових сіл, одержував можливість інтенсивно колонізувати край, і поповнювати державну скарбницю, захищати кордони, надаючи права на заселення дрібній шляхті, яка залучалася до королівської служби на денному праві. Осідаючи на отриманих землях, шляхта засновувала нові оселі, одним із таких поселень були Бортники. Вирішальну ролери виборі місця первісного заселення відігравав географічний та економічний фактор, тобто сприятливі умови для розвитку лісової бджільництва і певний ступінь економічної незалежності, адже Бортники не відносилися до категорії феодально-залежних селян, до того ж новозасновані села на 10-20 років звільнялися від податків. Лісиста місцевість, де виникло село Бортники, була сприятливою для захисту від набігу ворога, але складною для господарського освоєння [3,с.40].

Питання першої письмової згадки про село Бортники торкалися у своїх дослідженнях історики П.