25 липня Австрія порвала дипломатичні відносини з Сербією, а 27-го уже розпочалася австро-сербська війна. Вона зачепила інтереси багатьох народів Європи і в першу чергу -українського. Оголошена Австро-Угорщиною мобілізація торкнулася і нашого села.[3,с.124]

1 серпня 1914 року, вранці, відізвалися церковні дзвони на дзвіницях храмів Божих не тільки в Бортниках, але й в усіх навколишніх селах та розсудили стривожений люд. Мобілізація заглянула в кожне селянське віконце. Отарах і метушня охопили все село. Забирали не тільки молодих хлопців, але й

чоловіків до 42 років. Під гул церковних дзвонів, зібралися новобранці та проводжаючі.

Сум і жаль можна було бачити на обличчях багатьох, але ситуація склалася драматичною тоді, коли над селом полинула тужлива рекрутянська пісня „Налетіли гуси з далекого краю". Протяжна пісня, підхоплена чоловічими голосами, линула над „пляцком" і викликала жаль в присутніх. Плакали всі. Голосили рідні. Шлях пролягав до стадії Годи-Турка, що під Коломиєю. Вся громада вийшла за село. Близькі та рідні супроводжували хлопців до сусіднього села Пужники.

По оголошенню мобілізації річники пішли на фронт, а старших газдів разом з кіньми та возами забирали на „форшпан", бо тоді ще не було такої техніки, а треба було швидко підвозити ту чи іншу військову амуніцію. Одне слово, під час мобілізаційних формувань громадські уряди почали працювати за законами військового часу. Найперше організувалася в селі варта, для військових потреб виділяли робочу силу, а для упорядкування доріг кожен мешканець села зобов'язаний був відробити шарварок [47,с.8].

У середині 1914 р. Галичина стала ареною жорстоких боїв, які призвели до масового знищення народного господарства. Наступ російських військ, вістря якого було спрямоване на Карпати, був таким потужним, що австрійські військові частини були змушені після великих втрат відступити. Галичина неодноразово переходила з рук в руки. Перемінні успіхи австрійської чи російської армій завдавали великої руйнівної шкоди галицьким селам і містам. Про російську армію говорили, що їх іде тьма-тьмуща і несуть вони з собою всякі страхіття. Люди ховали збіжжя, закопували, все що могли, інші сідали на фіри і втікали на захід, по слідах відступаючих австрійців.

Москалі, коли вмаршировували в села або в міста Галичини, бадьоро співали: „Россия, Россия, жалко нам тебя, Австрия, Германия напали на тебя". Захопивши Галичину, московська військова адміністрація, за прикладом давно окупованої москалями Східної України, негайно спалила бібліотеку наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонила в Галичині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації. Вони ув'язнили і вивезли в глиб Росії разом з митрополитом Андрієм Шептицьким багатьох греко-католицьких священиків, а на їх місце російська церква прислала своїх православних батюшок. Головна причина арешту і вивезення митрополита була в тому, що російський уряд був добре проінформований про його високопатріотичну діяльність, про його великий авторитет і тому боявся залишати його в Галичині. Спроби Андрія Шептицького поширити УГКЦ на тодішню під російську Україну викликали в Росії величезне обурення. Тому окупаційне російське військо, в першу чергу ув'язнило митрополита, а потім відправило до Сибіру і тільки вибух революції в березні 1917 р. звільнив його з заслання [46,с.90].

Велика частина російських військ та важка артилерія розташувалися в селі Прибилів, що розташоване неподалік від Бортників.

Всю зиму село прислухалося до гулу гармат. Громадсько-культурне життя в селі зовсім завмерло, бо не стало тих, хто його творив. 1 взагалі після вступу російського війська на терени Галичини, було закрито всі без винятку періодичні видання, всі культурно-просвітні товариства, клуби, книгарні і навіть заборонили продавати українські книги [47,с.8].

Наприкінці зими 1915 р. австрійські частини під командою генерала Бем-Ермолі розпочали наступ в Карпатах, внаслідок чого російське військо змушене було відступити. Покидаючи зайняті терени, москалі чинили шалений опір, залишаючи після себе одній руїни. Важка російська артилерія, розквартирована в селі Прибилів, на протязі кількох днів обстрілювала наше село запальними набоями, внаслідок чого від розривів летіло вгору каміння, валилися дерев'яні хати, спалахували солом'яні стріхи.

До села повернулося австрійське військо, а з ним і влада, і тут же провела другу мобілізацію. Тепер забирали уже всіх. Взяли кілька молодших річників і старших, що були признані нездатними до військової справи. Було кілька моло-дих хлопців-добровольців, що хотіли вступити до українського легіону, але не вступили. Для цивільного населення оголосили евакуацію і фірами вивезли в Карпати, а згодом посадили людей у вагони і завезли в Гмінд — невеличке міс-течко у болотах Долішної Австрії, куди уряд під час війни зігнав українських селян з усіх куточків Галичини, бо боявся, що вони перейдуть на бік Росії, і це в той час, коли Українські Січові Стрільці хоробро і завзято воювали на боці Австрії.

У Гмінді функціонували баракові ніколи, в яких працювали українські вчителі, вихідці з Галичини, доля їх закинула туди таким же макаром, як і весь багатостраждальний галицький народ. Там, у тих бараках, перебувало багато нашого люду, що втекли перед першим приходом москалів. Нелегка доля спіткала їх на чужині. Голод, холод, різні інфекційні хвороби косили їх. Особливо плямистий тиф десяткував усіх, що були в таборі. Австрійські лікарі з такою хворобою не мали ніколи справ