що він не виявлений. Однак село могло існувати задовго до часу першої згадки про нього. А привілей на заснування населеного пункту є тільки юридичним оформленням існуючого поселення, а не первинною датою його заснування До виходу в світ локаційного привілею село чи місто могло існувати 10-20 років[4,с.44]. Отож, якщо першою писемною згадкою про Бортники умовно взяти 1427 рік, то часом реальної появи села можна вважати кінець ХІУ-початок XV століття. Адже усі населені пункти із закінченням -ки в давньоруські часи належали до князівського домену, а з приходом польської влади вони стали королівською власністю, так званими королівщинами.
Відомо, що в процесі залюднення території Покуття ХІУ-ХУ століттях лише на Товмаччині виникло більше тридцяти (33) нових сільських населених пунктів. В їх числі було і село Бортники, яке появилося на лісових теренах річки Селятин у першій третині XV ст., і це було не випадково, адже документальні джерела свідчать, що „у переважній більшості випадків дозвіл на заснування нових сіл давався саме у лісовій місцевості. Тому першою умовою заснування села було корчування лісу для обробітку землі.[2,с.5] Мешканцями новоутвореного села могли бути князівські, а згодом королівські бджолярі-бортники. Така думка цілком відповідає припущенню деяких дослідників про те, що перша письмова згадка про населений пункт на 100-200. а то й більше років, молодша від часу заснування самого поселення[5,с.12].
Другим вірогідним шляхом заснування села, який не суперечить вище сказаному, могло бути і поселення в цих місцях вихідців із сусідніх сіл Пужник, Прибилова, Хотимира, які виникли ще у XIV ст. Оскільки відомо, що „із збільшенням сімейних родів виділялися окремі родини, які осідали на сільських ґрунтах, але дальше від старого осередку села, даючи початок новим оселям." До того ж привілеї на заснування нових сіл отримували й колишні князівські бояри та дружинники, а також польська шляхта [11,с.141]
Як відомо, захопивши галицькі землі, польські королі наймають шляхту (дрібну і середню) на військову службу, за певні заслуги дають грамоти на заснування нових сіл або на заселення вже існуючих. При наданні грамот на заснування села на будь-якому праві, насамперед, визначалося, кому надається це право, а також стверджувалося, яким саме правом дане село буде керуватись. Залежно від права, той, хто діставав привілей на заснування села, утворював солтиство чи війтівство. Таке положення застосовувалося до всіх ново заснованих сіл не тільки на волоському, а й на магдебурзькому праві [7,с.24].
Характеризуючи умови виникнення нових осель, треба зазначити наступні моменти. Шляхтич-засновник був також першим війтом села. Він брав на себе зобов'язання сплачувати відповідні повинності (чинш 20 гр. з лану), отримував більшу, порівняно з іншим населенням, кількість землі -два-три лани, тоді як селянин-колоніст, -[3,с.39], - завжди отримував по одному лану землі і лише винятково - два.
При наданні грамоти засновникові села майже завжди долучалося й право осаджувати ремісників і навіть кметів на своєму вільному ВІД поземельних обтяжень наділі (від 2 до 6 ланів), будувати млини і корчми. Це було викликане, мабуть, тим, що війтівства були роздрібнені, незначна частина їх перебувала в оренді.[2,с.40]
Характерною рисою усіх надань є те, що солтисів не наділяли жодними судовими правами, їх також спершу не обкладали повинностями, тоді як селяни повинні були відробляти сільським управителям. Перед старостою війт відповідав за діяльність поселенців та за своєчасну сплату ними податків. Особливістю королівських надань ХІУ-ХУ ст. було те, що в цей період шляхтич міг отримати не більше одного-двох сіл, а часом об'єктом надання виступало одне лише дворище. Надання мало силу на довічний строк, позбавити дворищ тих, хто їх одержав, або їхніх нащадків король чи староста могли тільки за викуп зі сплатою відповідної суми гривень, записаних на цій землі .
Заселення наданої для поселенців території проводилось осадником (Іосаіог), в ролі якого виступав війт. Одержавши право на заселення села, війт збирав людей на поселення. Королівські маєтки в той час заселялись полоненими, військовими втікачами. Постійні міграції селян протягом ХУ-ХУІІІ ст. стали основною формою боротьби за існуванні Висидівши 12-20 р. на одному місці без повинностей, селяни покидали його, коли на них знову накладалися податки. Дуже складним у житті сільського населення був період найбільш інтенсивного закріпачення ХУІ-ХУП ст., коли імунітет захисту найчастіше виявлявся в пошуки кращих умов життя - волі[8,с. 140-149]. В ХУ-ХУІ ст., отримуючи грамоту на заснування села, війт одночасно ставав власником землі. Він разом з поселенцями будував житло, разом з ними корчував і випалював лі - Важливі міркування з приводу доцільності заснування нових сіл у місці поселення бджолярів висловив С. Копчак, який, спираючись на джерельні матеріали, зазначав: „Нові поселення формувалися переважно в лісах і вимагали великої фізичної праці, бо грунти копалися в лісах що перед тим служили лише для паші вівцям та свиням, для лісного промислу та бортів, тому що ліпша користь з села, як з того трошка меду [9,с.143]
Як бачимо, на думку дослідника, для осадчого основним завданням було господарське освоєння території задля прибутку. Коли виростало село, війт починав виділятися серед населення, притискуючи його відробітками і данинами.
Цікаві відомості про початковий період існування галицьких сіл подає Іван Крип'якевич: „Поставало тоді багато нових сіл, найбільше по свіже вирубаних і викорчуваних лісах. Для заснування села осадчий закликав поселенців, забезпечуючи їм кільканадцять років свободи від усяких данин і обов'язків, щоб вони могли належно загосподаритися. На знак