майбутньому будуть вписані до їхнього реєстру і разом з ним спалили будинок того протестуючого, що знаходиться у самому селі Бродинин і [розвіяли - І.Т.] попіл, спустошили та перетворили майже ціле село у ніщо[43,с.185].

Після Бородичинського погрому ми бачимо отамана Копистку з громадою селян учасником нападу на панські маєтки в Живачові та в наступі на Озеряни. У цьому зв'язку цікавою є одна судова справа, подана до Люблінського суду у понеділок, після неділі Пальмових гілок (вербна неділя), 29 березня 1649 року паном з Живачова - Шиманом Корчинським, який позивав селян-бунтівників з Озерян, Олеші, Грушки. Бортників і товмацьких міщан за те, що восени 1648 року вони пограбували майно в Живачові і над ним знущалися.

Оскільки, всі вище згадані села на той час були власністю жінки тлумацького старости Мар'яни Потоцької, то позивач, звичайно, звернувся до власниці сіл, щоб вона підтвердила належність до її володінь всіх зазначених в списку селян (107 чол.). Крім того, попередній розгляд справи Корчинського суд доручив самій поміщиці, про що однозначно засвідчує послання до неї: „Тобі, ясновельможній Маріанні Потоцькій, позосталій дружині покійного ясновельможного Адама Казановського, королівського землеміра, черкаського, тлумацького і т. д. старости, доручаємо на розгляд позивача шляхетного Симона Корчинськоші який, тебе покликав для встановлення тобою підданих з твоїх володінь селян[26,с.3-4].

Про те, як був розгромлений панський маєток у Живачові 10 листопада 1648 року, яким було відношення повстанців до самого шляхтича Корчинського, а також про наступні дії селян довідуємося із згаданого вже документа, де говориться, що заколотники „жорстоко вдерлися в село Живачів, володіння позивача, пограбували цілу домашню обстановку, коней, кобил, корів, усю худобу та все, що там познаходили, між собою поділили, а потім сад і будинок спалили на попіл. Вчинивши це, повернулися до села Озеряни і там зловили позивача, який повертався з замку Пнів і тортурували його різними

ременями та плітьми. Потім зв'язаного привезли до міста Отеня, де Височан, керівник заколотницької черні, число яких було 15 тисяч, сидів чи то правив, і якщо божественного провидіння не вирвало його з їхніх рук, то життя його б

скінчилося"[26,с.5]. Зв'язаного пана віддали під сторожу, однак, як бачимо з

останніх слів документа, Корчинському вдалося втекти. Саме таким способом

шляхта рятувала своє життя. Це яскраво засвідчує також польська поема 1648 року, де прямо говориться, що

Із Покуття та Підляшшя

Утікала шляхта наша [44,с.225]

У складі сотні селян і міщан, яка звинувачувалися у нападі на Живачів, була серед інших також громада з Бортників в кількості семи чоловік. Галицькі акти називають імена цих людей. Це „Копистка - ватажок, піп, Федір -Копистчин син, Левко - Копистчин син, Іван Білик - гайдук, Іван Заячик."ГіЦ Селянин Воробчик в цьому виступі участі не брав. Причини не відомі. Очевидно, він був поранений під час нападу на Бородичин, а можливо, й убитий.

Варто також зауважити, що даний документ єдиний, де найбільш повно подані імена та прізвища бортницьких селян-учасників повстання, і тому є цінним джерелом з історії села періоду Визвольної війни 1648-1654 рр. В ньому, зокрема, вказується імена синів отамана Копистки - Федора та Левка, а також селян, які поповнили громаду. Це панській гайдук Іван Білик і селянин Михайло Гределік.

Всі ці селяни, в очах панів, були бунтівниками, які діяли козацьким звичаєм. Нападаючи і вбиваючи шляхту, вони викликали тим самим в неї озлоблення та лють від безсилля. Це видно від поданих скарг. Так, той же Шимон Корчинський пише, що вони [селяни - І. Т.] у вівторок перед святом святого Мартина єпископа (10. 11. 1648 р.) з численними підступними людьми, заколотниками, озброєні різною зброєю," вишикувані в полки та роти, з піднятими прапорами, з барабанами й іншими військовими відзнаками, вдерлися в міста і села за воєнним звичаєм, спустошуючи їх, проливаючи

невинну кров знатних і католиків, не зважаючи ані на жінок, ані на дітей, що були в колисках [26,с.4]. Говорячи про жорстокості селян, шляхта разом з тим забувала, що її відношення до повсталих теж аж ніяк не відзначалося гуманністю. Згадаємо хоча б різню, вчинену Яремою Вишневецьким в Погребищах. Тут. з його наказу, повсталим відрубували руки, садовили на палі, карали на смерть. Особливо жорстокою була розправа в Немирові, де після захоплення міста князь особисто керував екзекуцією. Одним повсталим виколювали очі. других розпинали на хрестах, багатьом відтинали голови мечем. Одним словом, на жорстокість панів селяни також відповідали жорстокістю. Така правда війни. [3,с.71]

Даний приклад є переконливим свідченням ще й того, що в своїй військовій організації селяни брали за зразок "лад козацький." Саме тому очевидець і звернув увагу на організацію повстанців, які були „вишикувані в полки та роти, з прапорами та барабанами, військовим маршем проходили по селах і містах.[26,с.3]

Після підписання Зборівського миру 1649 року між польським урядом і Богданом Хмельницьким польська шляхта, зібравшись з силами, старалась помститься селянам за участь у повстанні та напади на її маєтки і поділ майна. Однак повстанці не здавались. їхні загони вже на початку вересня 1648 року обложили Палагицький замок. Тут І під стінами замку був і отаман Копистка з громадою. Сюди прибули також селяни Максима Шиваги з Олеші (24 чол.), загін отамана Каліна з Грушки (6 чол.), священика з Надорожної(8 чол.), отамана і священика Василя з Озерян (11 «чш.і Два отамани, кожен з священиком, прибули з Долини