До орних полів опис відносить лани з назвами „Царичний, " „Стадниця" -місце, де колись стояло стадо овець чи худоби, „Березина" -поле неподалік березового лісу[3,с.25].

Поля поблизу добового лісу мали назви „Дуброва" і „Дубрівка "[41,С.99].

„Заворотним" називалася місцевість за воротами маєтку, а можливо, і замку. „Лиса гора" - це назва пагорба, на якому відсутній лісовий покрив. „Сажавка" або Сажівка" - це поле біля штучного водоймища для розведення риб [35,1. г5]. „Гумниська" - очевидно, ділянка землі поблизу панського двору. В селі цю місцевість називали „гуниськами," що нагадує про стародавніх гунів. "Зади" - мабуть, найвіддаленіші від села ниви. Назву „Пискорів" розшифрувати не вдалося. Хоча вона могла закріпитися від назви потоку "Пискорів", який здавна протікав у цій місцевості. Однак, як переказують старожили, ця назва могла утворитися від виду змієподібних риб, які водилися в цьому потоці і мали таку назву. За іншою версією, там здавна було пасовисько і назва урочища утворилося від словосполучення „пас корів".

Село оточували лісові масиви з такими назвами: „Волковня, "„Дубина, " „Грабина, " "Торське, " „Ласки, " "Чагари" (пізніше «Чігор»). На думку В. Даля, "Волковня" - це яма для ловлі вовків, накрита пруттям %*&$$$$ Можливо, в цій місцевості дійсно ставили пастки для ловлі вовків. Згодом дана назва зникає. У XX столітті цю місцевість старожили називають „Луківня.[19,c.310]

Мікротопоніми Дубина і Грабина, відповідно, означають дубовий і грабовий ліс. Назва „Торське, " як стверджує історик П. Сіреджук, утворилася від тюркського племені торків, яке ще у другій половині X ст. переселилось з Приаралля в степи Південної Русі, а звідтіль у 1116 році частина торків перекочувала в Прикарпаття. Сліди перебування торків на Україні збереглися в назвах населених пунктів та географічних об'єктів. Це село Торське, селище Торчевськ, річка Торч, Торець. Торський шлях, що проходив уздовж р. Тет ліги[29,с.22].

Особові назви і прізвища - це пам'ятки народних поглядів, понять, уявлень, в яких відображений дух народу, вони допомагають простежити тривалість проживання тих чи інших родин у селі, вказують на особливості побуту, матеріальної і духовної культури, оточуючої природи, на зв'язки з іншими народами. Вони дають цікавий матеріал для глибшого вивчення духовного обличчя народу, його психологічного складу, народного світогляду і

світосприйняття, гумору, дотепу, кмітливості і спостережливості[30,с.165].

Як відомо, в XV ст. прізвищ ще не було, тільки імена. В актах XV ст. теж не знаходимо ні кількості жителів, ні їх прізвищ. Суцільні списки українського населення з соціальних низів з'являються тільки з другої половини XVI ст. Додатковим засобом більш чіткого визначення особи в цей період була вказівка на рід. заняття, професію. Найбільш поширеним і типовими були двочленні найменування типу Васко Кушнір, Мельник Васко і т. д., в яких на першому місці вказувалося церковне ім'я, на друг ому назва професії, або навпаки. Назви, утворені описовим способом, вказували місце проживання чи походження носія: „Грицько з Бортник.".,Іван Бортницький."„Михайло Жуківський." Однак у XVI ст. не було ще загальноприйнятої форми найменування людей [3,с.28]. Щодо суспільної необхідності індивідуального означення особистостей для практичного розрізнення їх у повсякденному житті. Наприкінці XVII ст. в джерелах згадуються селини з іменами Остап. Панас та прізвищем Белень Антон. У XVIII ст. в Бортниках серед імен найчастіше зустрічаються такі: Іван (24 рази). Микола (15), Федір (13). Григорій (12). Мотиви вибору і присвоєння $$~ям власних імен були різні. Вибір батьками імені традиційно базувався на вірі в магічну силу слова і був спрямований на побажання дитині благополуччя і щасливого життя. Даючи своїм дітям імена християнських святих, батьки сподівалися на їх заступництво і допомога впродовж усього життя[ 3,с.29].

Загалом, до запровадження кодифікаційного права засоби ідентифікації особи базувалися на звичаєвому праві, і в різних документах людину записували так. як її звали у побутовому оточенні. Прізвища ще не були остаточно сформовані, і в ролі додаткового уточнення використовувалися назви, що вказували на зовнішній вигляд, фізичні чи психологічні особливості людини. її професію, заняття, знаряддя праці чи місце мешкання[30,с.51-52]. Типовими назвами за зовнішнім виглядом чи фізичними вадами були прізвиська Щерба, Криворучко , Крив'як.

Фактично до XVIII ст. важко говорити про стабілізацію українських особових назв та прізвищ на територіях, де відбувався безперервний рух населення, зумовлений численними татарськими нападами, моровицями, голодом, коли руйнувалися і масово зникали села, а спустілі місцевості згодом заселялися зайшлим населенням.

Перші докладні списки жителів села появляються тільки з приходом Австрії. „Тілько від 1772 року, - писав І.Франко, - коли Галицька Русь перейшла під Австрію, дається правильне ведення реєстрів усієї людності, отже, й законне закріплене тих родових прозвищ. які застала тодішня адміністрація [31,с.5].

Так, за даними ілюстрації 1772 р., в селі проживало 69 родин. Ось прізвища цих стародавніх мешканців: Теодор Габріель, Теодор Капустинський, Іван Гриньків, Іван Анраць, Петрусь Спас, Петрусь Пристайко, Семен Смалужин. Іван Клекало. Григорій Клекало, Никифор Громадюк. Іван Суторіс.

Іван Коцаба, Олексій Тома, Ігкатій Поликовський, Теодор Крив'як, Дмитро Бриняк, Якуб (?), Еліаш Козик. Михайло Пристайко, Василь Пристайко. Семен Панасів, Іван Кузьма, Костянтин Харчовинський, Якуб (?). Михайло Теодорів. Никифор Томів. Микола Хащовинський. Іван Маланчук,