Процес заселення продовжувався і у ХУІІІ-ХІХ ст. В результаті внутрішніх міграцій до села постійно прибували нові люди.

Усі давні прізвища цікаві своїм походженням. Більшість з них утворилися від особових імен: Зенін від Зеня, тобто Зеновія, Романкж від Романа, Григораш від Григора, Федьків від Федька, або Федора. Ільків від Ілька. Деякі нагадують ремісничі професії. Так, наприклад, прізвища Боднарчуки походять від слова "боднар" (виготовляв бочки). Ткачуки від ткача, Сідлецький від сідларя (робив сідла), Кожушний від кожушника (той. хто робив кожухи). Олійник- від місця праці і характеру праці (олійниця). Ці прізвища утворилися від роду діяльності людей і класифікуються вони за систематикою основ. [3,с.30-31]

Окремі прізвища селян вказують на місцевість, з якої вони прибули: Жуковський з Жукова, Гошовський з Гошева.

У ХУІIIст. в Бортниках зустрічаються також прізвища, утворені від назв адміністративно-юридичних посад (Атаманюк), а прізвище Атаман нагадує проте, що хтось із його носіїв був керівником сільської громади і що село керувалося нормами руського права. Із звичаєвим правом пов'язане прізвище Присяжнюк. попередні носії якого могли бути присяжними від громади в якихось справах. На професійну спрямованість вказує прізвище тип Магістр, а на представників від церкви прізвища типу Попович, Паламар, Дячишин та ін. Характерними для священиків є прізвища, утворені за назвою церкви в селі. Цей давній спосіб іменувати священиків саме таким чином спричинився до появи прізвищ типу Покровський. (наський і т.д. Від назви національності походить прізвище Волошин.

На зв'язок сина з іменем матері, утвореним від імені її чоловіка, вказують прізвища Андріїшин, Іванишин, Яковишин і т.д. Прізвища такого типу іноді називали "вдовиними", адже після смерті чоловіка дружина залишалася главою сім'ї. Жінка по чоловікові звалась би Андріїха, Іваниха, Яковиха, а прізвища їхніх синів, перенесені через посередництво матері будуть звучати Анріїшин, Іванишин, Яковишин.[3,с.32].

Таким чином, можна стверджувати, що у XVII -XVIII ст. в селі проживали особи, які вже мали не тільки власні імена, а Й прізвища, походження яких має доволі широкий діапазон утворення.

Як показують дослідження вчених, процес становлення українських прізвищ відноситься до кінця XVIII-початку XIX ст.. коли на всій етнічній території України було запроваджено кодифіковане право. Саме у цей період утверджується загальний обов'язок мати прізвище, що сприяло нормалізації особових назв людей.

Сільські господарі чоловіки - мали родові назвиська, а з часом прізвища, а жінки, як удови по господарях, звалися за іменами чоловка. Прислуга ідентифікувалася за видом праці, яку вона виконувала у панському дворі, або лише одним власним іменем. У повсякденному житті селяни користувалися між собою прізвиськами, тоді як у документах через хаос, який панував у тодішній канцелярській практиці, могли бути записані власним іменем, вуличним прізвиськом або заняттям. Наприкінці XVII і у XVIII ст. засобом одноймення ідентифікуються також діти, комірники, ремісники, ремісничі челядники тощо. Сільські ремісники-кустарі в документах значаться за фахом у початковій формі (Мельник, Олійник, Кушнір і т.д.)[30,с.70-71].

Двочленні іменування, в яких ім'я виконує функцію розрізнення, а прізвисько ототожнення, з XIV-XV ст. уживаються для ідентифікації усіх соціальних прошарків, хоча найбільш характерні для нижчих і середніх верств. Загалом двойменна антропонійна система, традиційно, діяла на українських землях, що входили до складу Польщі.

Тричленні іменування були викликані потребою ширшої деталізації при документальному визначенні особи. Вони були характерні для шляхти, яка, прагнучи підкреслити знатність свого роду та приналежність до шляхетського стану, іменувала себе за назвами місця походження, проживання або родового маєтку. Такими в Бортниках були родини Гошовських, Самоловських, Лучинських і т.д. Фактично про стабільність українських прізвищ можна говорити лише стосовно шляхти, яка намагалася утвердити знатність, старовинність і спадкоємність свого роду [3,с.33].

Про українські прізвища в сучасному розумінні цього терміна можна говорити починаючи з 30-х років XIX ст.

Розділ 2. Історія села.

2.1.Археологічні знахідки на території села

У літературі з археології Прикарпаття село Бортники не згадується зовсім, оскільки його околиць ще не торкалася лопата археолога. Археологічні обстеження околиць села в XIX ст. зафіксували в урочищі Могили, курган(З0 х З0м.) невизнаненої приналежності. Памятка була зареєстрована дослідником Б. Янушем [3,с.14]. Випадково виявлені археолопчні знахідки, що їх помітив поблизу села. Василь Томин. дають право вважати, що поселення первинних людей на території села існували вже в добу пізнього палеоліту. Ця епоха, враховуючи існуючі радіовуглецеві датування, охоплює період від 38 тис. до 11 тис. років тому. Для неї характерний фізичний ний тип так званої викопної людини - кроманьйонця. Первісні люди в цей час вміли виготовляти різноманітні знаряддя праці та мисливську зброю з кременю, кісток і рогу, навчились споруджувати різні типи колективних жител, шити одяг, відображати в предметах мистецтва тогочасний світ та своє розуміння природного середовища і суспільства. Саме в цей період виникли перші початкові форми релігійних вірувань. За доби пізнього палеоліту людина жила в умовах посилення процесу похолодання клімату, що зафіксовано складом