Одним із найрозповсюдженіших елементів у писанковому орнаменті на всьому автохтонному терені українців є зображення Сонця у вигляді різних солярних знаків (див. малюнок №1). Культ Сонця у наших пращурів був чи не найголовнішим. Опісля довгої зими на повернення красного Сонечка чекав увесь народ. Його урочисто зустрічали, на його честь співали пісень, водили хорово-ди. Як правило, на зелених галяви-нах, на схилах річок збиралися всі жителі села і прославляли свого Ярила Даждь-Бога (так у нас перед прийняттям християнства звався Бог Сонця). Цей день наші предки називали Великим Днем, або Велико-днем. Люди раділи Ярилові й догоджали йому, аби він не образився. Молодь на честь Великодня, весняних змін у природі, відродження життя катала по землі розписані яйця — писанки. Бога Сонця улещували зоб-раженням на писанках безлічі його символічних «портретів». Це були різноманітні хрестики й зірочки різної величини, жовті й червоні плямочки. Такі зображення Бога Со-нця пояснюються особливостями людського зору. Коли очі сухі, люди-на завдяки кришталику — природній лінзі — сприймає точечні джерела світла як перехрещення кількох променів, коли ж очі вологі, мокрі, то промені викривляються. Це й зумовило появу так званих «павучків», себто 3-, 4-, 6-, 8-промінних «свастик». У більшості регіонів, як прави-ло, з обох боків яйця писали по одній великій зірці або по одному великому «павуку», в інших — відповідно посегментного розподілу по-верхні яйця — по кілька зірок чи «павуків».

«Павуки» часто ще називалися і зараз називаються «рукавами», «бабиними рукавами», «дідовими рукавами»; зірочки — «ружами», «повними ружами», «ружечками».

З культом Сонця пов'язаний був у нас і культ коня. За віруваннями наших пращурів, Бог Сонця народив собі сина — Хороса у вигляді коня, котрий мав уставати вдосвіта й до вечора возити по небу свого батька. Наші предки намагалися і йому догодити, бо ж боялися, що, образившись на людей, перестане Хорос возити Сонце, а тоді зникне тепло, повернеться холод, і все загине. Подібний культ коня, сина Бога Сонця, був і в давніх греків (колісниця Феба). Цікаво, що й на знаменитій дударківській сокирі (III тисячоліття до н. е.) кінь, на відміну від інших тварин, займає місце одного з променів Сонця; цим підкреслюється його місце у тогочасній ієрархії божеств. І досі зображення коня на писанках вельми поширені, особливо на Гуцульщині й Бойківщині.

Ще одним розповсюдженим елементом українських писанок є хви-лястий орнамент, відомий під назвою «меандр» (малюнок №2). На

писанках східної, центральної і більшості районів західної України він зображується крупними хвилями і називається «безконечником». Ме-андр разом із знаками заклинання Бога Сонця домінує і на писанках Гуцульщини. Але тут, як і всі інші елементи орнаменту гуцульських писанок, він має значно менші розміри, через що сприймається як мереживо.

Про дуже давнє походження ук-раїнського меандра свідчать чис-ленні археологічні знахідки. Зокре-ма, більшість керамічного посуду з часів трипільської культури при-крашена різноманітними формами хвиль — знаками заклинання Богині води — Дани. До речі, подібні орна-менти у давньогрецькому мистецтві з'явилися на дві тисячі років піз-ніше, і увійшли вони у світову мистецтвознавчу літературу як «грець-кий меандр». Зважаючи на постійні контакти давніх греків з нашими предками, що були досить близьки-ми сусідами, а також на те, що пер-соніфіковані божества води у них

з'явилися значно пізніше, можна з великою вірогідністю припустити: і культ води, культ нашої Богині води — Дани, і графічне зображення води, хвилясті орнаменти з часів трипільської культури стародавня Еллада запозичила саме в нас.

Тепер поглянемо на зображення нашої прадавньої Великої Богині, або Богині Берегині (малюнок №3). її культ завжди був пов'язаний з культом життєдайної матері-Землі, що прославлялася як джерело народження всього живого. Спочатку Богиню Берегиню зображували у вигляді перехрещених подвійних рисок. Вони і зараз часто зустрічаються у вишивках та писанках східного і західного Поділля, Гуцульщини. Писанкарки цей елемент орнаменту називають «чере-пашками». Серед багатьох його варіантів є й такий, де «черепашки» на кінчиках рисок мають надломи, що нагадують руки.

Пізніше, коли у наших пращурів запанував матріархат, з'явилися й антропоморфні (людиноподібні) зображення Богині Берегині, і обо-в'язково з піднятими догори руками. У розписах українських писанок ще й досі трапляються такі варіанти семантичного знаку Берегині. Най-краще вони збереглися у писанкарстві східного Полісся й західного Поділля і називаються там «жучками», рідше — «богинями».

У музеї відомого етнографа і скульптора Івана Гончара є знайдена мною писанка з рідкісним зображенням чотирирукої Берегині. Це дарунок старенької писанкарки із села Чаповичі (східне Полісся, що межує з Волинню). Чотири-, навіть шестирукі Берегині можна побачи-ти і на деяких археологічних знахідках з бронзи.

Переконаний, поклоніння наших предків Берегині, яка, нагадаю, завжди зображувалась з піднятими догори руками, відіграло певну роль і під час переходу українців до християнства. Унікальний при-клад — образ «Оранти», запрестольної Божої Матері у Київському Соборі Святої Софії. У тогочасних християнських країнах на фресках і мозаїках соборів, церков, а також на іконах (приміром, у польському місті Ченстохові, на іконі так званої «Чорної Мадонни», привезеної з Константинополя Великою Київською княгинею