Ольгою) Мати Божа завжди зображувалася з немовлям-Христом на руках. А «Оранту» над вівтарем у Київському Соборі Святої Софії, який був побудований більш як через два століття після другого прийняття Києвом християн-ства (перше — князем Аскольдом 860 p.), церковні діячі вважали за доцільне зобразити без немовлятка-Христа, та ще й з піднятими до неба руками. Напевно, це не випадково. Як і в інших країнах, перехід до християнства в Україні-Руси не був миттєвим. І хоч за наказом Великого князя Володимира всі кияни були охрещені у водах гирла річки Почайни і Дніпра, та аж до XV ст. українці-русини в значній мірі зберегли елементи язичницького вірування. Деякі з них (свято Івана Купала, щедрівки) не забуті й досі. Тому й «Оранта», запре-стольна Божа Мати у Київському Соборі Святої Софії, зазнала, так би мовити, адаптації. Вона була для тогочасних людей «своєю», бо мала типовий вигляд Великої язичницької Богині — Богині-Берепші. Чи не такий мудрий підхід ієрархів нашої церкви у той складний час і обумовив безкровний, ненасильницький перехід наших пращурів до нової монотеїстичної — християнської релігії?
У подальші століття це «компромісне» зображення Божої Матері канонічне увійшло в український іконопис, та все ж у ХУ столітті до нього було додане зображення малого Ісуса. Згодом бачимо це і в іконописі Московської держави. «Оранта» з Київського Собору Свя-тої Софії ніби спричинила у часи козаччини появу нашої другої суто
національної ікони Божої Матері _ Покрови. На ній руки Божої Матері лише трохи опустилися, вона тримає наш вишиваний рушник, оберіг ко-зацької України-Руси. Отже, знову бачимо нашу Берегиню.
На всіх етнічних теренах України у писанкових орнаментах дуже часто зу-стрічається зображення сосонки (малюнок № 4) — яскраво-зеленої травички, що однією з перших прокидається на піщаних грунтах опісля зими і плететься, неначе змійка, сповіщаючи про весняне пробудження землі. І ця деталь з'явилася у писанкарстві не випадково. Пов'язана вона з культом Небесного Змія, що, як вважали наші предки, заплід-нював усе живе жіночої статі. І аби були дітки, аби телилися корови, котилися овечки, з'являлися курчата, каченята, гусенята і т. д., молили-ся наші предки цьому божеству. Символічний знак Небесного Змія зображався на писанках і рушниках, а на Великдень сосонкою обклада-лися писанки.
З прийняттям християнства пам'ять про культ Змія почала поступо-во згасати. І нині лиш рештки йоге можна віднайти в ужитковому мис-тецтві і в поодиноких веснянках. А от у литовців цей культ зберігся краще, не зважаючи на те, що був нав'язаний їм нашими предками-завойовниками. Що правда, й у них він давно втрати первісний зміст і просто став основою прекрасних народних легенд, казок про Королеву Ужів — Еглє.
В українських писанках сосонка, я правило, комбінується з іншими орнаментами. Лише лемки й поліщуки, як в давні часи Київської держави (майолікові писанки тих часів зберігаються кількох музеях України), зображую її в чистому вигляді, і вона може домінувати на поверхні всього яйця.
На писанках, рушниках, килимах одним із найрозповсюдженіших елементів завжди було і є “Дерево Життя” (малюнок № 5). Культ його також походить з прадавніх часів, адже дерево — це диво з див: восени воно помирає, а навесні оживає. І тому на-вколо прикрашених дерев водили гагілки-веснянки, на дерево вішали дівчата купальські віночки. Спонука-ло поклонятися дереву ще й інше — турбота про рід. Коли навесні на вер-хівці гілки з бруньок з'являлися три нові пагінці, люди сприймали їх як триєдиний символ продовження роду (батько — мати — дитина). І досі в Україні на традиційних народних весіллях можна побачити «весільне деревце», яке молодий приносить до новоствореної сім'ї. А «весільне гільце» майже обов'язково запікається у коровай і прикрашається пташками з тіста.
В українських орнаментах «Дерево Життя», як правило, зображува-лося дуже реалістично. Неперевершеної краси деревця вишивалися на величезних рушниках Київщини і Полтавщини. А на писанках вони поступово набули лаконічної форми загальновідомих нині «вазонів», «трьохлистків». Разом з тим ще в давні часи почало панувати абстра-говане зображення «Дерева Життя» — «тризуб» (малюнок № 6), що згодом став гербом України.
За останнє десятиліття мені вдалося розшифрувати ще один дуже розповсюджений у писанкарстві і в гончарстві малюнок (малю-нок №7), що по всій Україні мас практично одну назву: «Волове око» — у східних та центральних регіонах, «Волове очко» — на Гуцульщині. Найімовірніше, це знак заклинання Бога Велеса, який, за віруваннями українців-русинів (по-лян, деревлян та білих хорватів, чия держава колись займала величезні простори долин Закарпаття і частини Карпат), охороняв усе живе в лісах і . на луках. Людська фантазія наділила його великим всевидячим оком, яке мало пильно стежити за благополуч-чям звірів і птахів та, напевно, опікати хатню худобу. Отож саме во-но й стало символом Бога Велеса. його повсюди зображували у вигляді подвійного чи потрійного кола.
Як бачимо, писанки сприймалися як джерела потужного магічного впливу на подальший перебіг життя людей. Такі уявлення зумовили побожне ставлення до писанок. Навіть шкаралупки ніколи не викида-лися, їх вішали на покуті під іконами, урочисто закопували під поріг хати, клали разом з однією чи двома цілими писанками на причілок, в стайні до наступної весни, а під час оранки — у першу ріллю. Зміни у традиційних розписах вважалися гріховними. І зараз абсолютна і більшість писанкарок намагається якнайточніше відтворити саме ті орнаменти, які колись, ще в дитинстві, були передані їм бабусями. Ось чому