нитки.
На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшити-ми формами поясного одягу. На півночі Київщини, наприклад, їх робили з білого саморобного полотна, прикрашаючи тка-ним візерунком або вишивкою червоного кольору. Пізніше фартухи, які за тради-цією продовжували називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних матеріалів, а їх самих стали шити з різно-манітних за якістю, кольором та малюн-ком фабричних тканин, прикрашати оборками, нашивками, вишиванням, ме-реживом, аплікацією.
На Середній Наддніпрянщині, пере-важно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг — дерга, зроблений із цілого попе-речно розташованого полотнища (не-зшитий тип) або з кількох поздовжніх частково зшитих шматків сукна (част-ково зшитий тип). На Полтавщині дергу шили з товстого чорного саморобного сукна, яке було 60—70 см завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три шматки і зшивали уздовж. Цим полотнищем жінки обгорталися поверх сорочки, закріплюючи його на талії поя-сом. До цього типу поясного одягу фар-тух не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально розта-шованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З дергою такого типу носили фартух-запаску.
Типи та способи носіння жіночого незшитого стегнового одягу
Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одя-гу є плахта. На її генетичний зв'язок з одноплатовою запаскою вказує той факт, що у деяких місцевостях, як уже зазначалося, задня запаска також нази-валася плахтою. Це дуже давній вид одягу: зображення жіночих фігур, обгор-нутих шматком тканини з клітчастим малюнком, зберегли малоазійські па-м'ятки VII—VI ст. до н. є.
Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддні-прянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу,— близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барви-ста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Все це робило її більш нарядною, ніж інші види поясного одягу. Будучи попервах лише локальним типом убран-ня, плахта з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід'ємних компонентів національного жіночого костюма.
Виконувалася плахта з двох полот-нищ (гривок) півтора-два метри зав-довжки, які зшивалися приблизно на-половину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита час-тина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поя-сом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходи-лися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту — на зворот-ному. Якщо з незшитим поясним одя-гом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов'яз-ковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приді-лялася особлива увага. На свята у за-можних сім'ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов'язували важку ві-зерунчасту вовняну запаску.
Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.
Крій української плахти без крил на-гадує болгарський однопрестілковий по-ясний одяг (хоча останній по-іншому орнаментувався), а також смугасті біло-руські та південноросійські поньови, по-ширені й в Україні. Ще раз нагадаємо, що «поньова» і «плахта є спільними для східних слов'ян термінами, які означали плат, полотнище тканини.
Типи жіночих фартухів
Давність назв, схожість крою дозволяють вважа-ти цей вид однією зі споконвічних форм одягу слов'ян, хоча у кожного народу він розвивався своєрідним шляхом.
Незшитий та частково зшитий пояс-ний одяг активніше побутував і довше зберігався у центральних землеробських районах (Київщина, Полтавщина). У північних лісових районах, що межу-ють із Білоруссю, відомі зшиті форми — спідниці із домашніх тканин, котрі явля-ють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше — фабричних тканин. Цей одяг більш піз-нього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило не-зшитий одяг.
Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв'язок із розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впопе-рек білого або вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від при-значення спідниці, місцевих традицій, заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.
Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості коло-ристичного та орнаментального вирі-шення. Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.
Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, пере-важно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше — вишивкою. Широко побутувала на півночі Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Андараком називалась і спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена на півночі Київщини.
Спідницю-літник, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташова-них пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-за-паскою, могла бути з тканини іншого малюнка, коліору, якості. Взагалі літни-ком і андараком у різних місцевостях іноді