Чоловічі мочили від якості води – 10 днів, жіночі ж – три тижні. Часті дощі в Карпатах були загрозою: вода в річках раптом прибувала і не одні коноплі пропали. [ 21, 30].

Вимочені коноплі полоскали, чистили, сушили на сонці, терли на терці, що позбутись стрижнів і стебел. Конопляне волокно як сировина тверде, шорстке й коротке, але дуже міцне й стійке супроти води.

Льон (Linum usitatissimum) має свою славну традицію. Його волокно пряли на полотно в багатьох країнах ще до.н. Христа.

Льон легко вирощувати. Він потребує легкої піщанистої землі й багато води. Льон сіють густо, тоді рослини тонкі й мають менше галузок. Найваще для жінок було відокремити цільне ликове волокно від стебел та стержнів. Висушене волокно відбивали дерев’яними праниками, щоб отримати насіння, потім мочили, полоскали, сушили й терли на терці. Щоб отримати чисте волокно. [ 30, 34 ].

Воно ніжне й делікатне, гарно прядеться, бо має 70% целюлози. Воно добре відділюється. А також фарбується синтетичними фарбами.

Порівняно з рослинами овеча вовна не стільки багато забирала часу людини, її працю, як льон и конопля. Звичайна гірська вівця має подвійну вовну: зовнішню, довгу і густу, та спідню – пухнасту, коротку і мілку. Найкраща вовна в мереноси, бо якість вовни залежить від породи вівці.

В Закарпатті вівчарство процвітало давно. Велика кількість овець давало багато вовни, що сприяло розвитку таких домашніх промислів, як ткацтво й сукнарство. На Гуцульщині й Бойківщині завдяки сприятливим умовам розвинулося виробництво вовняної тканини – сукна. Ткачі вдосконалювали одночасно техніку фарбування овечої пряжі й сукна, виготовляючи для цього фарбники. Овеча вовна має чорний, білий, синій і темно-брунасті природні кольори. Біле сукно фарбували в червоне, голубе, зелене або жовте, темно-брунасте, в чорне. Свіже сукно з ткацького верстата не надається на виготовлення одягу, його треба ще обробити в сукновані (повстярні), там його протягом одної доби втовкали у воді, вона ставала густішою, міцнішою, волохатішою, не так швидко промокала під дощем.

3.2. Прийоми формоутворення основних компонентів убрання

Формування закарпатського народного одягу відбувалося протягом багатьох століть.

За способом виготовлення одяг узакарпатцывців, як і інших народів, розподіляється на шитий і не шитий. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів.

Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стегновий (поясни й). Одяг також буває верхній та нижні й. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо. [110].

Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Закарпатті в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка, льняна сорочка. Сорочка —один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі. Сорочка слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська сорочка кінця XIX — початку XX ст., мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні сорочки тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.

Домоткана, білена, часто відрізна по лінії талії і більше нагадуючи сукню, сорочка, вона же расшивалась по воротнику, рукавах і подолу різноминітними візерунками-узорамими. Рахувалось, що вишитий одяг оберігає свою господарку від зглазу та буде приваблювати всі добра. Зібрана бдовкола шиї на шнурок, яскрава сорочка вигідно підкреслювала привабливість володарки такої гарної вишиваної сорочки. [83, 90, 22].

Основними типами сорочки були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності сорочки надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чо­ловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила й вишила молода. [19, 109, 101].

Безпосередньо на сорочку закарпатці нанизали нагрудний одяг, який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами.

Кептар —хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

Запаска — найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини (двоплатова запаска). На Подніпров'ї запаска була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше «задницю» – котра виконувала функцію, прикрити недоліки фігри, чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину – «задницю» – котра виконувала функцію, прикрити недоліки фігри, вона була ширша