Іноді корсети теж оздоблювали вишивкою, тією ж самою що й “лейбик”. Найчастіше безрукавку кроїли з одного шматка тканини. Цей кусень був перегнутий на плечі. Передня частина розрівнювалась вздовж і утворювались поли, що сходились одна з одною. Чоловіки носили короткі безрукавки. За кроєм і оформленням вони майже не відрізнялись від жіночих. А лиш розмірами.

Більшою мірою була поширена сукняна безрукавка – “лейбик”, “камізелька”- безрукавка розшита на грудях різнокольоровими аплікаціями, характерна була для Нижніх Воріт, Воловецького району Закарпаття. У неї простий крій. І сягала вона трохи нижче стану. Шилась з темно-коричневого сукна і застібалась на ґудзики. На Турківщині обводили краї та кишені білим шнурком. Ця безрукавка мала неглибокий виріз горловини, і поверх неї виймали комір сорочки. така форма одягу була особливо придатна й вигідна з огляду на кліматичні та географічні умови розміщення Закарпаття. Верхній одяг виступає яскравий прикладом для розмежування селян. На: знать. Заможні селяни. І простолюд. Він був досить різноманітний. Бідніші селяни оздоблювали одяг досить скромно, простіше, або не прикрашали зовсім. Заможні селяни декорували одяг багатіше. Верхній одяг з біднішої шляхти майже не відрізнявся від селянського. А у заможних шляхтичів відрізнявся не так кроєм як оздобленням, тканиною.

Матеріалом для виготовлення верхнього одягу слугувало переважно полотно. Сукно з натуральної овечої вовни темно – сірого і темно – коричневого кольору використовували в гірських районах. А білого в підгірських районах. Найдавнішим зразком крою верхньою одягу – гугла.

Вона до недавнього часу зберігалась в Карпатах. Як верхній ритуальний одяг. Під час весілля її одягали молоді. Виготовлялись з сірого або білого домотканого сукна, без рукавів. І нагадувала мішок. Один бік якого не зшивався. Застібувалась вона під шию металевими шнурками (шнурок – тасьма. Скручена з білої вовни. Для обшиття чи зав’язки лайбиків) [113]. У порівнянні з гулею більш поширеною була “гуня” – термін загальнослов’янський.за давньоруським джерелом відомий від 1489р.; гуня волоська – косматий вовняний плащ; в пам’ятках XV ст.. відома, як дерка, коц. Тобто саморобна вовняна тканина, пострижена космата на обидва боки; згодом ця назва закріпилась також за одягом, виготовленим з такої тканини. Первісне значення гуні почало втрачатись вже в XVII – XVIII ст., коли зафіксовано, що в наших батьків була гуня, то тепер килим [111]. Виготовляли її з домотканого білого або сірого верстатного сукна. В якому після декількох тканих ниток була вплетена вовна, довгі кінці якої були випущені на місцевий бік. Це довгий до колін одяг простого крою. Носили гуні взимку. Вона добре обігрівала але була дуже великою. Рукава “гуні” цільнокроєнні. Носили гуню . застібуючи вгорі вовняною петелькою на шнурковий гудз.

Верхнім одягом, окрім, “гуні”, був ще кожух з біло виправлених овечих шкірок. Кожухи виготовляли прямоспинного і приталеного крою, різної довжини.

Жіночі кожухи оздоблювались багатше, ніж чоловічі, - з локальними орнаментами і колористичними відмінностями в різних місцевостях. Найдавніший тип кожуха був довгий. По кісточки з широким коміром. На нього йшло сім овечих шкір. Від пояса вниз кожух був розширений і застібався на скіряні ґудзики. Кожухів не носили в районах. Де побутували кошлаті “гуні”. Описаний від кожуха виводився з ужитку. Заможні газди воліли мати на зимову пору року “сукмону”, тобто кожух прикритий синім сукном, шо мав широкий комір з сивого барана. Найбільшого поширення отримали короткі хутряні кожухи, що звались “коткушикою” . На кожух з рукавами для покрою і пошиття потрібно було чотири шкіри. Цей кожух був завдовшки до коліна. Також мав комір, який був оздобленний зубцями з червоного сап’яну та вишивкою з вовняних ниток. Верхній одяг дуже часто прикрашали аплікаціями з тонкого сукна, здебільшого жовтого та червоного кольору. А також робили аплікацію на кожусі з кольорової шкіри. Найпоширеніший одяг був прямоспинні нитки – “сіраки” . Покрій був такий: два кусня сукна складались удвоє витинали розріз на шию і розрізами спереду. До стану пришивали широкі рукави. Які під пахом були з’єднанні “увиклами” . Щоб сірою поширити, з боків, від рукавів до низу. Пришивали клини з сукна. Він був довжиною до колін або трохи вищий колін. Здебільшого на Бойківщині прикрашали його вовняними червоного або зеленого кольору, а іноді білим шнурком. Шляхтичі. На відміну від селян. Носили одяг темного кольору та прикрашали цей одяг чорними шнурком або червоною вишивкою.

Прикраси шнурками розміщувались також грудях та збоку при вишиванні клинів. Застібався “сірак” на ґудзики з різнокольорових ниток. У горах носили “вустан” він був коротший по довжині від “сірака”. Носили його селяни коли працювали, порались по господарству. Цей верхній одяг дуже поширений у боків Закарпаття, де виконувався з білого сукна і декорувалися чорним або синім сукном, а пізніше темно – коричневим кольороми.

Білі куртки (“кацабайки”) – блуза , коротка до стегон, суконний або оксамитовий одяг з рукавами [111]. Виготовлявся з білого або чорного домотканого сукна. Чорна “кацабайка”, обвивалось чорною тасьмою. Була парубоцькою. “Кацабайки” з білого сукна, прикрашались злегка вишивкою, побутували в долині ріки Лімниці. На Турківщині носили “короткий лейбик”, що сягав нижче колін. “Кацабаню” одягом до праці, а “лейбик” – на свята. Виготовлялись із чорного домотканого полотна і були обведені білими плетеним шнурком для прикраси19.

Ще