РЕФЕРАТ

на тему:

Компоненти Українського костюма ХІХ ст. – початку ХХ ст. Верхній одяг із тканини

Крій цього вбрання різних статевовікових груп не мав значних відмінностей. Верхній одяг жінок і чоловіків різного віку, молоді та підлітків відрізнявся лише довжиною, кольором, оздобленням чи прикрасами. Складність виготовлення та обробки ма-теріалів і самого пошиття верхнього селянського одягу в домашніх умовах вимагала колективної праці, що й було причиною розвитку народних промислів, пов'язаних з його виробництвом.

Верхній одяг, як найбільш довговіч-ний і дорогий, старанно зберігався: його зразки і сьогодні можна зустріти навіть у найбільш промислово розвинутих райо-нах Центральної України, хоча й у закон-сервованому вигляді.

Нагадаємо, що верхній одяг розподі-ляється на осінньо-весняний та зимо-вий. В особливу групу слід виділити плащове вбрання, яке вдягали в негоду чи в дорогу поверх перших двох видів.

Через кліматичні умови найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид верхнього одягу. Він визна-чався великою різноманітністю матеріа-лів, форм, конструктивно-художніх при-йомів.

Найбільш архаїчний — глухий — верхній одяг наприкінці XIX — на по-чатку XX ст. в Україні практично не зафіксований (розвитку набув розпашний його варіант). А така давня ознака, як відсутність рукавів, виявилася стійкі-шою і збереглася у верхньому одязі жи-телів Карпат. Це старовинні гуцульські плащ-накидка гугля, а також гуня з фальшивими рукавами, яка накидалася на плечі. Сюди належать також і безру-кавки з отворами для продівання рук — хутряні кептарі (киптарі), що побутували у гірських районах Західної України, і видовжені керсетки з тканини (Над-дніпрянщина) .

Форми верхнього осінньо-весняного одягу з саморобного сукна залежали від типу крою спинки й способу поєднання її з передньою пілкою по лінії плеча.

Гуня. Вінниччина

Виходячи з цих двох визначальних мо-ментів верхній одяг міг бути: прямий; розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та приталений — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Такий одяг не розрізався по лінії плеча, тобто ви-кроювався з перегнутого полотнища (в перекидку). Найдавніший — пря-мий — крій зберегли деякі види верх-нього одягу аж до початку XX ст.— ко-роткий гуцульський сардак (сердак) та гуня з довговорсового сукна, а також довга гугля без рукавів. Схожими за типом були й чуга та манта; їх викори-стовували як обрядовий одяг і носили наопашки.

Паралельно з прямоспинним розви-вався верхній одяг, розширений донизу боковими клинами. Своєю вузькою час-тиною клини вшивалися по боках у прой-му і створювали більшу об'ємність одягу, завдяки чому його можна віднести до халатоподібного типу. Оскільки цей тип крою з часом замінили більш розвинуті форми, на певній стадії він також висту-пав як архаїчний і в розглядуваний пе-ріод законсервувався в одязі, що носили поверх інших видів,— плащовому. Одна з назв такого типу одягу — опанча — має, очевидно, загальнослов'янське ко-ріння і пов'язана з терміном «япончица», згаданим у «Слові о полку Ігоре-вім».

Дуже поширений в Україні плащо-вий халатоподібний одяг шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гір-шої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, а підперізу-вався поясом; до невеликого коміра або горловини пришивався прикрашений ви-шивкою та обшивками капюшон (від-лога, затулок, кобка, каптур, бородиця). Одяг такого типу з великим виложистим коміром називався на Наддніпрянщині халатом. На лівому березі переважала назва сіряк (із сірого сукна), на пра-вому — кобеняк; по всій Україні побуту-вав термін керея. Подібні форми були ха-рактерні для повсякденних і святкових довгих сердаків Прикарпаття, поділь-ських гуньок, південноукраїнських свит-польок та кирейок.

Комплект традиційного одягу. Гуцульщина.

Значного розвитку у центральних ра-йонах України XIX ст. набули різні види приталеного верхнього одягу з самороб-ного сукна. їхні ранні форми зберігали верхню частину прямоспинною, а нижня розширювалася за допомогою клинів, що вшивалися по боках від лінії талії. Зву-жений у талії, невідрізний, розширений донизу двома клинами крій притаманний старовинним українським свитам до двох вусів Наддніпрянщини, свитам-латухам та сштам-куцанам Полісся, кабатам За-хідної України, які побутували ще на рубежі XIX—XX ст. Для цього одягу характерні об'ємність, опуклість за раху-нок клинів (опуклих вусів), які іноді за-кладалися у кілька зборів.

Дівоче святкове вбрання Традиційний жіночий костюм

Івано-Франківщина. Івано-Франківщина.

Подальше розширення нижньої час-тини невідрізного в талії одягу привело до появи приталеної (під стан) багато-клинної свити, поширеної на значній території України. Попервах вшивали третій клин (свита до трьох вусів), а зго-дом цей крій удосконалився завдяки роз-різанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилася, й відповід-но зросло число швів. Трикутні або тра-пецієподібні клини замінювалися глибо-кими, часом подвійними зборами, що ви-кликало зміну силуету. Шилися такі сви-ти з білого або сірого сукна, довжи-ною до колін і нижче. На Полтавщині цей одяг називався свитою, юпкою, на півночі Київщини — куциною.

Ускладнення прямоспинного крою та розширення нижньої частини одягу від-бувалися й завдяки частковому підрі-занню спинки по лінії талії та вши-ванню прямокутних клинів (рясів, забо-рів, брижів). У свиті з підрізними боч-ками (з рясами і прохідкою) звужу-валася, але обов'язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Кіль-кість зборів збільшувалася за рахунок звуження верхньої частини у талії, а та-кож уведення додаткових широких кли-нів у нижню частину.

Свитка-куртак (Волинь) та чугаївка (Вінниччина)

Свита зі зборами розвивалася пара-лельно з багатоклинною і широко побу-тувала (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст., а потім ще тривалий час зберігалася селянами. На правобережній Наддніпрянщині її шили з темно-коричневого, на Поліссі та По-діллі — з білого