або сірого саморобного сукна. У різних місцевостях її називали по-різному: свита до заборів, катанка — на півночі Наддніпрянщини, свита до рясів — у Центральній Київщині, свита до брижів — на Черкащині, козачка — на Полтавщині, куртак — на Волині, чугаівка — на Вінниччині тощо.
Сердак (Івано-Франківщина) та юпка (Київщина)
Свити. Київське Полісся
Кіль-кість додатково вшитих полотнищ і від-повідно рясність зборів (рясування) підкреслювали заможність власника. Одяг аналогічного крою під назвою ка-пота був поширений у західних районах і зберігся навіть у XX ст. як обрядовий.
Рідше траплялася в Україні більш пізня форма верхнього одягу — повні-стю відрізна в талії з призбираною нижньою частиною. Цей тип крою лежав в основі російських кафтана та бекеші. В Україні побутував одяг із відрізною нижньою частиною (передні пілки су-цільні або відрізні по талії) під аналогіч-ними назвами і так, як і в росіян,— двобортний. У цілому ж в українському верхньому одязі на відміну від росій-ського переважає старовинна традиція однобортності, що можна пояснити по-мірнішим і м'якішим кліматом.
Одяг із сукна шився переважно без коміра або зі стоячим низьким (2— 2,5 см) коміром. Однак були й винятки. Так, на півночі Київщини зафіксована свита з виложистим шалеподібним комі-ром, на Поділлі — з вишитим круглим коміром — відлогою.
Довжина верхнього одягу залежала від його призначення й водночас була локальною ознакою. Умовно можна виді-лити короткий (до середини стегон), се-редньої довжини (до колін) та довгий (до п'ят) одяг. Короткі варіанти побуту-вали у гірських та передгірських районах Карпат, а також на Поліссі. На значній території України верхній одяг шили середнім та довгим, при цьому святкові свити були довші за буденні. Макси-мальна довжина притаманна плащовому одягові.
Оцінюючи конструктивні особливості традиційного верхнього одягу з тканини, слід зазначити, що різноманітність його варіантів досягалася відносно простими і протягом століть відпрацьованими спо-собами поєднання основних (спинка, пілки) прямокутних шматків тканини і вшивання клинів. Як наслідок, напри-кінці XIX — на початку XX ст. в Украї-ні одночасно побутували: прямі, розши-рені, приталені, невідрізні в талії (багато-клинні), призбирані з частково або пов-ністю відрізною спинкою форми верх-нього одягу з саморобного сукна.
Поряд із домотканим сукном заможне населення здавна використовувало для верхнього вбрання привізні тканини, а згодом і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із часто досить легких покупних тканин, в умовах клімату України пра-вив за верхній протягом значної частини року. Широкого вжитку він набув, зокре-ма, серед мешканців сіл, розташова-них неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного ґатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, пар-чу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розшире-ним донизу — вільного халатоподібного крою. Його робили на підкладці й за потребою утеплювали тонким шаром клоччя або вати.
Різні варіанти старовинного верхньо-го одягу — капота, жупан, кунтуш, курта, черкеска, чумарка — виходять із ужитку в основному у другій половині XIX ст. Проте їхні конструктивно-художні особливості — виразність фор-ми й оздоблення, використання орна-ментальних тканин — набули розвитку в багатьох елементах костюма, що побуту-вав на рубежі XIX—XX ст. Тож роз-глянемо докладніше названі та інші види такого вбрання.
Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII—XVIII ст. був складовою частиною святкового чо-ловічого та жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селян-ському побуті. Наявність жупана була ознакою добробуту. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, із призбираною спинкою й полами, що ледве сходилися, з виложи-стим або стоячим коміром, манжетами й кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети й кишені обши-валися кольоровою тканиною, прикраша-лися тасьмою, шнурами, вишивкою гару-сом; уздовж пілок у два ряди й на кише-нях пришивалися ґудзики.
Поверх жупана вдягали кунтуш. Одяг із такою назвою був відомий не лише у східних слов'ян, айв угорців, поляків, а також народів Сходу, хоча відрізнявся кроєм і способом носіння. Шився кунтуш із дорогих ґатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими «фальшивими» рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашався сріб-ними, золотими або шовковими шну-рами.
Якщо кунтуш не ввійшов до селян-ського вжитку, то жупан, який із часом почали носити у парі зі свитою, видозмі-нившись, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Наддніпрянщини, ставши про-тотипом пізнішого виду одягу з фабрич-них тканин — юпки.
Капоту найбільш заможні селяни та селянки носили як святковий одяг. Вона була довшою й об'ємнішою за жупан, на відміну від нього — з глибоким за-ходом, вільна в талії, з трьома і більше зборами на спинці, вузькими рукавами й великим виложистим коміром. її шили з тонкого сукна або шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакит-ної) чи з розводами та фантастичними квітами.
Курта (куртина, куртка, чекмінь) — це старовинний верхній чоловічий і жі-ночий одяг, схожий на російський кафтан: короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився з китайки, сі-рого демікотону, сукна. У другій поло-вині XIX ст. курту найчастіше носили вдома, під час роботи.
Черкескою на Лівобережжі називали тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Це чоловічий верхній одяг, анало-гічний кабардинській черкесці з відкид-ними рукавами.
Чумарка (чемерка, чемерина, чама-ра)