— довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з при-збираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзи-ків попереду, зі стоячим коміром. Шила-ся з тонкого чорного сукна або бавов-няної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.
Серед селянства Київщини побутував верхній одяг із тонкого білого сукна під назвою чемліт. Він повторював крій сви-ти й був із виложистим коміром та ман-жетами, обшитими чорним оксамитом.
Старовинний верхній одяг із покуп-них тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою — шушун, халат, бурнус — наприкінці XIX ст. молоді й немолоді заміжні селянки Центральної України вдягали на свята, до церкви; використовувався він і як обрядовий. Цей тип походить із давніх загальнослов'ян-ських видів одягу й генетично пов'яза-ний із північноросійським шушуном, а також шушманом, який зберігся у XIX ст. в південних губерніях. В Україні (переважно на Лівобережжі) такий одяг набув подальшого розвитку: ускладнив-ся крій, змінилося художнє вирішення. Шили його з вибійчастого або однотон-ного ситцю, тонкої вовняної чи шовко-вої тканини. Об'ємність одягу досягалася за рахунок дрібних зборів, закладе-них по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії.
Юпка. Чернігівщина
Звичайно він мав вели-кий призбираний виложистий комір і манжети; у різних місцевостях був різної довжини.
На Середній Наддніпрянщині як святковий жіночий верхній одяг викори-стовували давню баєву юпку з трьома клинами й великим виложистим комі-ром із тонкої червоної, синьої або зеле-ної байки (ворсистого сукна, раніше при-візного, а з XVIII ст.— місцевого вироб-ництва). Вся поверхня юпки прикраша-лася саморобними китицями (хвостика-ми, ковтками, мухами) з кольорової вов-ни, які контрастували з матеріалом юпки. У цьому одязі помітний вплив міського костюма, а також модних течій, які трансформувалися у своєрідний народ-ний стиль.
Наприкінці XIX ст. з розвитком міс-цевих мануфактур їхня продукція посту-пово витісняє традиційні домашні та ста-ровинні імпортні тканини. Холості (не-утеплені) та ватяні юпки, круглі ватяні кохти (ватянки) розвивають кращі міс-цеві традиції крою верхнього одягу з саморобного сукна: збільшується кіль-кість клинів, байтових або подвійних збо-рів (накладів), багатошовною стає спин-ка, яка часом відрізалася по лінії та-лії. Те ж саме стосується й багатства декоративних прийомів.
Сільські майстри користувалися як однотонними, так і орнаментованими (тканим або вибійчастим малюнком) фабричними тканинами, знаходили за-соби їх ущільнення з метою утеплення й надання одягові форми, відповідної до традиції. Верхня, більш дорога й нарядна тканина дублювалася гармонуючою, але недорогою підкладкою, часом — ватя-ною прокладкою, яка прошивалася вруч-ну, а пізніше — машинною строчкою, утворюючи складну фактуру. Локальні варіанти відрізнялися довжиною та про-порціями, обробкою деталей і оздоб-ленням.
Юпка. Полтавщина
Юпка. Полтавщина
Таким чином, формування крою верхнього одягу з тканини йшло двома шляхами. Один — у напрямі поступо-вого розширення нижньої частини пря-мої спинки клинами, які не порушували її суцільнокроєності, тобто від плащоподібних гуглі, чути через кирею, сердак і свиту з двома клинами та «перехва-том» по боках — до багатоклинних свит. Другий шлях — це розширення нижньої частини виробу за рахунок підрізання по боках, а пізніше й відрізання спинки та вшивання додаткових полотнищ тка-нини. Ці процеси відбувалися одночас-но, причому перший тип крою був притаманний чоловічому й жіночому одягові, другий — переважно чоловічому. Крім того, зазначимо, що особливістю саме українського верхнього одягу було вши-вання клинів — по боках і ззаду.
Типи юпок. Полтавщина, Чернігівщина
Початок XX ст. приніс в українське село нові, більш уніфіковані форми верх-нього вбрання — пальтового та піджако-вого типу. Під впливом міського костю-ма й насамперед одягу робітництва на-бувають поширення різні види повсяк-денних ватяних піджаків, коротких пальт із напівсукна та інших фабричних тка-нин. Ці вироби були прямоспинного крою, підкреслено прості й утилітарні.
Використана література.
Матейко К. І. Головні убори українських се-лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч-ний нарис. Київ, 1991.
Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран-ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.
Нариси історії українського декоративно-при-кладного мистецтва. Львів, 1969.
Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево-люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.
Бойко В. М. Українські народні традиції в су-часному одязі. Київ, 1970.
Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ-ні художні промисли України. Київ, 1979.
Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.
Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.