Сорочка на кокетці — пізнє явище для України — набула поширення у чоловічому та жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці XIX — на початку XX ст. і в. центральних. Цей: тип ніби продовжує розвиток народного крою сорочок зі плечовими вставками, пришитими по пітканню.

Конструктивне вирішення стану та-кої сорочки порівняно з плечовою части-ною було простішим і визначалося кіль-кістю полотнищ. Залежно від ширини полотна їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або асиметрично відносно центру фігури. Стан зшивався з трьох асиметрично роз-ташованих полотнищ; в об'ємі сорочка дорівнювала 140—145 см, а довжину мала таку, що поділ обов'язково «вигля-дав» з-під іншого одягу. Найдовші сороч-ки носили на півночі Чернігівщини. Стан сорочки міг бути суцільним (додільна сорочка) або відрізним (сорочка до під-тички). Сорочка з відрізним станом скла-далася з двох зшитих частин: верхньої (станка, чохлика), виконаної з тонкого саморобного або фабричного матеріалу, та нижньої (підтички) з грубого домаш-нього полотна, оскільки остання швидше зношувалася. Іноді краще полотно йшло лише на рукави або плечові вставки. Полотно на підтичку бралося у довжину, рідше — впоперек; якщо вона робилася з поздовжніх шматків полотна, то склада-лася з трьох полотнищ, як і сорочка.

Типи крою чоловічих сорочок різних регіонів України

Сорочка, пошита з двох частин, роз-глядається як пізніше, вторинне явище. Це підтверджується тим, що наявність підтички характерна для повсякденного одягу і викликана практичними мірку-ваннями, в той час як святкова чи обря-дова сорочка обов'язково мала бути до-дільною. Разом із цим у цих двох типах сорочок дослідники вбачають розвиток давніх форм. Наприклад, висловлюється припущення, що походження суцільної сорочки пов'язане з архаїчною формою плаща типу пончо, а відрізна генетично близька до незшитих частин давнього натільного одягу. Останній варіант збері-гався ще наприкінці XIX ст. в деяких районах Карпат та Закарпаття у вигляді короткої сорочки (опліччя), яку носили з білою полотняною спідницею (підшив-кою, подолком, спідником). Суцільні або зшиті з двох частин форми місцевому населенню були невідомі.

Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочок, було оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі горловини сорочок рясно призбирували. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, а призби-раний викот горловини обшивався тась-мою або вузькою смужкою полотна. На кінцях обшивки робили петлі, крізь які протягували стрічку для зав'язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з коміром, іноді зі стоячим, а час-тіше з виложистим. У центральних райо-нах України обидва ці варіанти поєдну-валися. Червоні стрічки у комірі носили парубки, частіше на свята. Таку стрічку дарувала дівчина своєму обранцеві.

Форма та обробка горловини й комі-ра композиційно пов'язувалися з оформ-ленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувалися і викінчувалися обшивкою (Лівобережжя) або манжетом-чохлою (Правобережжя). У чоловічих святкових сорочках низ рукава неї завжди призбирувався, лишаючись широким. На Черкащині, нинішній Кіровоградщині горловина і манжет закладалися у збори (брижі) і викінчувалися] оборкою (зонтиком, бриликом).

Окрім крою, локальної своєрідності! сорочкам надавала орнаментація. Колір і фактура саморобного полотна були і виразним тлом для орнаменту. Матеріал, мотиви, колористика, розміщення орнаментації нерозривно пов'язані з іншими елементами одягу й костюмом у цілому, його функціональним призначенням. Узагалі орнаментація як один із важли-вих виявів специфіки культури та психо-логії народу здатна відбивати його етніч-ну історію, локальні особливості, а також етнокультурні взаємозв'язки .

Орнаментація українських сорочок виконувалася техніками ткацтва та ви-шивки. Ткацький малюнок — явище, мабуть, більш раннє, хоча довгий час на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. У другій поло-вині XIX ст. у центральних та південних районах явна перевага віддавалася ви-шивці, а наприкінці XIX — на початку XX ст. вишивка в основному вже витіс-няє ткацький орнамент.

Вишивали сорочки лляними та коно-пляними нитками домашнього виготов-лення, пізніше — фабричними бавовня-ними нитками (заполоччю), іноді вовною та шовком. При цьому застосовували багато технік. На Правобережжі, у захід-них та північних районах майже до XX ст. використовувалася вишивка низзю (занизуванням) — найдавніший спо-сіб вишивання, близький до ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки гео-метричним. Інші давні техніки вишивки, що побутували на території України,— це різні види лічильної гладі. Особли-вого поширення на всьому Лівобережжі набула техніка прямої гладі (настилування, лиштва). На Полтавщині вона поєднувалася з ажурною технікою вирі-зування, на Чернігівщині — з виколю-ванням. До ажурних швів слід віднести й мережку. Нею оздоблювали подоли со-рочок у вигляді так званого прутика, створювали складні розшивки — розмережування, які з'єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (наприклад, плечову вставку та рукав у чернігівських сорочках).

Типи крою чоловічих сорочок різних регіонів України

Вишивання по канві набуло популяр-ності у другій половині XIX ст., що знач-ною мірою пов'язане з поширенням фабричних тканин. Насамперед слід за-значити техніку вишивки хрестиком, яка до початку XX ст. побутувала пара-лельно з різними видами старовинного вишивання, а пізніше почала їх витісня-ти. Ця техніка створювала широкі мож-ливості кольорової розробки і більш реа-лістичного трактування рослинних мо-тивів.

Протягом усієї історії розвитку на-родного одягу вдосконалювались і прин-ципи розміщення орнаментації на сороч-ках. Зважаючи на давність цього виду одягу, розташування її декору часто