її був Іван Волошин. На особливу увагу в цій споруді заслуговують галерейки, що розташовані з фасадного і тильного боків. На них можна ввійти через аркові портали з широкими одвірками, які багато оздоблені площинною різьбою з традиційними орнаментальними мотивами.
У художньому оздобленні хати помітна єдність у використанні орнаментальних мотивів. Ключем до розгадки може служити давнє уявлення про поділ Всесвіту на три яруси: небо, землю та потойбічний світ. Верхній ярус – розети, що повторюються в оздобленні всіх зовнішніх одвірків (сінешніх, дверей до комори) і аркового порталу, стовпів галереї. Середній ярус представлений рослинним орнаментом, виноградною лозою на стовпах галереї. Потойбічний світ відмежовується трьома зубчастими лініями, що повторюються на одвірках аркового порталу. У чіткому поділі різьби на яруси, в розташуванні окремих композицій, в обов'язковій наявності одних і тих же сюжетів і мотивів втілювалося уявлення селян про світ, його будову, добрі та злі сили.
2.2. Боднарсто та інші деревообробні промисли
Традиційна українська культура ХІХ – поч. ХХ ст. характеризується широким використанням у карпатському регіоні, багатому на ліс, деревини різних порід: ялини, сосни, ялиці, бука, граба, тиса, ясена, дуба, липа, верби та ін. Наявність багатої та різноманітної сировини стимулювало розвиток у ХІХ ст. у карпатських селах деревообробних ремесел та промислів.
Ремесло – це виготовлення різноманітних виробів на замовлення споживача. У ХІХ ст. ремесло було поширене у містах і селах. У селах воно співіснувало з сільським господарством. Народні промисли, виникнувши на основі домашніх ремесел, були пов'язані зі ринком. Це було виготовлення виробів на продаж. Розвиток народних промислів супроводжував процес відокремлення ремесла від землеробства.
Інтенсивний розвиток ремесел і народних промислів у карпатських селах був зумовлений низкою причин: наявністю сировини, давніми традиціями, потребою народу у виробах. З тієї причини, що сільське господарство в гірських селах не могло забезпечити селян продуктами харчування, заняття ремеслами та промислами давало додатковий прибуток сім'ї. У досліджуваний період в карпатських селах розвивалися різні деревообробні промисли, а саме: теслярство, столярство, стельмаство, видовбування, ложкарство, бондарство.
Розглянемо деякі з них. До найдавнішого виду обробки деревини належало видовбування. Технікою видовбування виготовляли кадовби (великі діжки для зберігання зерна), жлукто (посуд для зоління білизни), ступи, мірки, черпаки, ночви, корита, човни, пасківники. Найкращим деревом для видовбування вважалася верба, береза, липа, груша. Для виготовлення кадовбів середину порохнявої колоди спочатку випалювали, а потім – видовбували за допомогою ножів та різців.
При виготовленні ночов та корит (для замішування тіста, для розбирання свині) колоду дерева спочатку розрізали навпіл, після чого видовбували кожну половину. Технікою видовбування виготовляли і сільнички, які стояли на столі. Більша за розміром довбана сільничка, зроблена у вигляді півкруглої чи чотирикутної скриньки з накривкою, висіла на стіні поблизу печі, щоб під час приготування їжі сіль була під рукою.
У карпатських селах були поширені дерев'яні довбані миски круглої або чотиригранної форми з трохи розведеними стінками. Їх виготовляли з м'якого дерева – верби або ялини. У закарпатських мисках – тяльках – з протилежних боків залишали плоскі вінця.
Локальною специфікою відзначався бойківський гурчіл. Це був довбаний посуд циліндричної чи конусоподібної форми з вузькою шийкою, що накривалась дерев'яною кришкою. Він служив для зберігання коров'ячого та овечого молока. Техніка видовбування була основною в ложкарстві – деревообробному промислі, пов'язаному із виготовленням ложок, полонників, черпаків. У кожній сім'ї селяни виготовляли ложки для власного вжитку, однак у ХІХ – на поч. ХХ ст. в багатьох гірських селах, особливо в гуцульських, ложкарство існувало як промисел. Так у Косівському повіті було 80 ложкарів, а у с. Прокурава працювало 94 ложкарі.
Ложки виготовляли з ялівцю, липи, явора, бука, осики. Деревину для ложок заготовляли взимку, сушили та розрізали на відповідні бруски. Інструментом для виготовлення ложок, полонників, черпаків була сокира, ніж та спеціальний різець. За допомогою різця виробу надавали потрібної форми. Ложки були овальної чи яйцевидної форми.
Для приготування та насипання страв існували великі ложки – варехи, варішки. Ложкарі виготовляли також великі ложки з отворами, якими витягували вареники. Крім цього, ложкарі видовбували полонники для пастухів на полонинах. Полонинський полонник – це велика довбана ложка з довгою вертикальною ручкою, яка використовувалась при виготовленні овечого сиру бриндзи. Полонник був і мірою місткості (близько 1 л). Широкого розповсюдження в ХІХ ст. набув бондарський промисел, хоч він належить до значно молодших народних промислів.
Бондарство – це виготовлення різноманітних місткостей із клепок-дуг:
бочок, діжок, коновок, цебриків, барилець. Деревину для виробів бондарі заготовляли взимку, висушуючи її протягом року чи півроку. Із висушених полін за допомогою сокири кололи клепки-дуги, обстругували їх рубанком та
ножем. Складали певну місткість за допомогою широкого обруча складача: в
нього вкладали першу клепку, підтримуючи її спеціальним пристроєм, що
звався тримач. Бондарський промисел вимагав вправності і досвіду майстра.
Коли бондар склав усі клепки, він їх скріплював круглими чи плоскими обручами. Залежно від величини місткості, бондарний виріб мав два чи три обручі. На поч. ХХ ст. дерев'яні обручі були замінені металевими обручами. Після цього майстер вставляв днище чи два днища (у дводонному посуді). Для вставлення днища підбивали нижній обруч вгору, а вставивши дно, зсували обруч на попереднє місце.
Найпоширенішим видом бондарських виробів були діжки, що мали різні назви: станва, бодня, кадовб, гордів, полибичок. Вони були у формі різаного конуса (ширші внизу, вужчі вгорі). На Гуцульщині та закарпатській
частині Бойківщини виготовляли діжки, що були ширші в середній частині.
Їх робили із