Зустрічався, особливо в закарпатській частині Бойківщини, інший спосіб викрашування, при якому намазані тістом шкіри залишали для виквасання, не заливаючи водою. Проте вичинка сухим способом була неякісною і застосовувалася рідко.

Крім традиційнох вичинки набіло, відоме фарбування та дублення овечих шкір дубовою корою, коли вичинені набіло шкіри ще напирали або вимочували протягом двох тижнів у настояному відварі кори (“дубилі”, “лубі”). Після цього знову чистили, виминали шкіри обгорнутим у ганчірку ключем (щоб не пошкодити поверхні). Проте фарбування і дублення у бойківському кушнірстві набули значнішого поширення аж у 30-х роках ХХ століття.

Шкіри з рогатої худоби, свиней вичиняли інакше. Для шевських виробів обмежувались вичиною юхти і так званих “простачків”, чи “керпцівок”, що йшли на пошиття ходаків; окремі майстри виробляли шкіри для підошов.

Складніший і довготриваліший, ніж інші, процес вичинки юхти полягав у тому, що розмочені шкіри чистили, золили (занурювали на 4-6 днів у вапняний розчин), спеціальними ножами чи косами знімали шерсть і дубили. Для кращого очищення шкір від вапна і роз рихлення їх квасили у хлібному розчині. Із дубильних матеріалів через недостатню кількість у горах дубової кори більше використовували смерекову чи вільхову. Кустарна обробка шкір на ходаки була примітивнішою .

При вичинці сириці шкіри не золии. А косами знімали шерсть і м’яли та розтягували. М’яли за допомогою стовпа (круга), протее типовим був простіший пристрій – “ригбан”, що складався з двох вертикальних дощок, наглухо закріплених у основі, зверху загострених і окутих. На них клали шкіри, натерті сумішшю мила, волового чи козячого лою та дьогтю, і вручну тягнули, притискаючи зверху дишлом.

Аналізуючи найбільш уживані на досліджуваній території способи обробки шкіри та інструменти для цього, що в загальних рисах вони аналогічні не тільки на всій території України, а й в інших, перш за все слов’янських землях . Різниця полягала у строках розмочування чи викрашування шкір, у видах борошна для квасу чи рослинних дубників, у способах виминання тощо.

Обробкою шкір займались окремі ма1йстри-грабарі, а також кушніри, шевці, лимарі. До кінця ХІХ ст. шевці-гарбарі відомі в Хирові, Старому Самборі, тут їх у 1875 році зареєстровано 60 . З початку ХХ століття поєднання грабарства з шевством зустрічається рідко. Дрібне кустарне грабарство на той час розвивається у Стрию, Самборі, Старому Самборі, Долині, Волівці, Волосянці (на Великоберезнянщині) .

Одним з найбільших центрів грабарства не тільки на Бойківщині, а й у всій Галичині, був Болехів Долинського повіту. У 1811 році тут зареєстровано 21 майстра обробки шкіри, а в 1883 р. – вже 260 чоловік, які за рік виправляли 91800 юхтових шкір і на підошви, крім того, “простаки” . Шкіри з болехівських гарбарень йшли не тільки на місцеві потреби, а й експортувались на Буковину, в Угорщину, Румунію .

У ХХ ст. розміри болехівського грабарства зменшуються, проте ще й у 1939 році тут налічувалось 19 майстерень, в яких працювало 140 робітників . Але типовим для Бойківщини залишилося дрібне грабарство.

Кустарна вичинка шкір здійснювалася, як правило, в хаті, або господарських будівлях самим майстром, іноді членами сім’ї; міські, дуже рідко сільські ремісники, іноді тримали одного-двох челядників.

Кушнірське ремесло, що включало вичинку шкіри з хутром і пошиття з неї верхнього одягу, на Бойківщині було розвинуто більше, ніж шевство чи лимарство.

Одним з найдавніших кушнірських осередків, що виник десь у XVІ ст., був Старий Самбір. 22 травня 1603 року королівською грамотою затверджений уже статут кушнірського цеху . Впродовж століть кушнірство тут успішно розвивалось, у 1768-1772 рр. у місті проживало 70 ремісників, з них 30 кушнірів . Є відомості про кушнірів XVІІ-XVІІІ ст. із міста Сколе, села Славське . Протягом ХІХ ст. значно збільшується кількість сільських майстрів, особливо у східній та центральній частинах Бойківщини, у селах: Спас, Мізунь, Княжолуки, Сенечів, Липовиця, Лоп’ян, Надіїв, Волосянка, Рожанка, Нижнє Синьовидне .

Проте в окремих місцевостях (частково на Турківщині, Великоберезнянщині) кушнірство як промисел почало розвиватись пізніше, подекуди навіть після Першої Світової Війни. Іноді початки промислу закладали майстри, що осідали в новій місцевості з Хирова, Стрия. Із Закарпаття у 30-і роки ходили вчитись кушнірств на Сколівщину .

Для розширення кушнірського промислу у 20-30-х роках організовувались спеціальні курси. У 1926, 1932, 1935, 1936 рр. у Старому Самборі велись курси удосконалення фаху місцевих майстрів . Пізніше їх слухачі розходились по селах, де вчили інших. Двомісячні кушнірські курси були організовані в селі Славське на Сколівщині.

Бойківські кушнірі, крім вичинки шкіри, шили кожухи, безрукавні кожухи, шапки, рукавиці, покривала – “баранці”. Найчастіше виготовляли безрукавні кожушки (“бунди”, “камізолі”, “брушляки”), які кроєм і оздобленням вирізнялися серед подібних з інших територій. Найбагатше оздоблювали кожушки майстри із Сколівщини.

Смушеві шапки шили, крім кушнірів, окремі ремісники-шапошники. Ще з минулого століття такі майстри відомі в Дрогобичі, звідки вони розвозили свої вироби по всій околиці .

Шевство на Бойківщині здавна відоме в містах. Ще у ХVІ ст. у Старому Самборі існував шевський цех , у 1768-1772 рр. тут проживало близько 30 шевців . На початку ХІХ ст. у місті Сколе налічувалося 50 шевців, у Долині – 19, Болехові – 10 . Пізніше з’являються шевці в селах. З останнього десятиліття