Необхідно підкреслити, що розміри бойківського шевства по селах були незначними, більшість кустарів продокувала так мало взуття, що їх навіть не оподатковували. У 1889 р. із 126 шевців Старосамбірського повіту податок платили тільки 19, а у Турківському – із 35 оподаткованих було 6 .

Найбільш вживаний вид взуття – ходаки – селяни виготовляли самі, рідше шевці-полатайки. Ця загальнослов’янска форма взуття на Бойківщині затрималась до кінця 50-х років ХХ ст.

Заможніші, крім ходаків, носили чоботи. У кінці ХІХ ст. в Болехові щорічно виготовляли 1800, у Долині 3300 пар так званих хлопських чобіт . У другій половині ХІХ ст. тут, як і в інших районах Галичини, шили личкові чоботи руського крою, з високими халявами, без підборів, на одній підошві, підковані . На Закарпаській частині Бойківщини в кінці ХІХ ст. шили “закочувані чіжми” з твердими халявами.

Крім чобіт, тутешні шевці шили черевики: жіночі святкові з високими шнурованими халявками, чоловічі робочі . Бідні міщани замовляли взуття того ж крою, що й селяни, службовці й заможні верстви – з кращих ґатунків фабричної шкіри, дальші від традиційних народних форм.

Невелика різноманітність форм і кроїв взуття на Бойківщині, як і скрізь, чоботи тут – мірило достатку, їх шили майже на весь вік. Коли чоботи зношувались, то віддавали до шевця на підшиття.

Бойківські лимарі (римарі) з фабричної чи самотужки вичиненої сириці виготовляли переважно упряж для коней, ремені. Оскільки основною тягловою силою на даній території в минулому й на початку ХХ ст. були воли, то розміри промислу були незначними. Селяни, як правило, користувались упряжжю власної роботи, багаті міщани купували фабричну, що надходила з Борислава, Самбора, Дрогобича, Калуша, Коломиї, Мукачева90 .

У кінці ХІХ ст. місцеві майстри зареєстровані у Сколе, Долинському і Турківському повітах24.

Лісові розробки на початку ХХ ст. і використання на цих роботах чималої кількості коней спричинились до розширення місцевого лимарства. У першій половині ХХ ст. кустарі-лимарі відомі в Турці, Дрогобичі, Долині, Міжгір’ї, селі Нижньому Гусиному Турківського повіту, селах Лавочне, Хитар, Орявчик на Сколівщині, Волосянці на Великоберезнянщині25.

Кінська збруя на Бойківщині складалася із хомута, посторонків, побічників, вуздечок, віжок, нашийника, батога.

Одним з найскладніших і найбільш трудомістких етапів роботи було виготовлення хомута. Під хомут виготовляли з льняного полотна подушку, напхану шурстю. Такий хомут з подушкою широко відомий багатьом народам Європи26.

“Виїздова” упряж, яку мали лише багаті селяни, на Бойківщині прикрашалась різноманітними металевими кониками, кільцями, пряжками, вовняними китицями. Найкращими вважалися хомути, які були майстерно виготовлені й багатше, ніж інші, здоблені. На верхній частині хомута (“капі”) було іноді набито до 250 металевих гудзичків, пряжок, латунних бляшок у формі листків (“гусок”)27.

У радянський час майже зникло лимарське, кушнірське ремесло, змінило характер шевство. У всіх районних центрах, в багатьох селах шевці почали працювати в тогочасних комбінатах побутового обслуговування.

Історія шкіряних промислів на Бойківщині – свідчення органічного зв’язку культури бойків з загальноукраїнською і разом з тим із східнослов’янською.

2.4. Гончарство

Гончарство – один із найдавніших видів народного ремесла. Вже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі незбагненно цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен й народів, що заселювала нашу землю в минулому. Зникли давні міста, зітліли вироби із полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби із металу, заті горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного гончаря, що живий тисячі років тому. Знаючи геомагнітне полі землі, вчені визначають вік гончарних виробів із точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись, залишається таким впродовж багатьох століть). Кераміка за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування ножного гончарного кола, підполовних розписів, виробництво кахлів та ін. У XVII ст. в Україні поширився один із різновидів кераміки – майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби із кольорової глини, вкриті поливою і розписані в народному стилі, і нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна нині і керамічна пластика: іграшка та скульптура. Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного виробництва і художнього оздоблення в різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластика – баранці, леви, коні, олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок. Для гончарних виробів характерна глибока традиційність, пластична виразність, народна декоративність й простота, яка надає самобутньому національного колориту.

Виробництво керамічних виробів – трудомісткий і довготривалий процес, що вимагає від ремісника володіння різноманітними навиками – починаючи від вибору глини і закінчуючи термічною обробкою виробів. Глину добували найчастіше відкритим способом за допомогою лопат і дерев’яних відер, а інколи і корбою для механічного підняття глини. Добуту сировину привозили додому і скидали у глинник, який міг бути у хаті, а іноді у дворі у спеціальній ямі або просто на поверхні. Тут глина протягом певного часу пріла. Цей процес прискорювали, постійно поливаючи її водою і перелопачуючи. Потім глину піддавали обробці та чистці: били дерев’яним товкачем (довбнею) або веслом, стругали стругом і дротом – щоб позбавитись домішок. Перед формовкою глину місили, як тісто. Таким