Під кінець ХІХ ст. загального поширення набув важкий гончарний круг ножний. Він складався з двох дерев’яних кругів: нижнього, більшого – спідняка і верхнього, меншого – верхняка. Обидва вони з’єднувались спицею (веретеном), спочатку дерев’яною, а потім – металевою. Нижній круг приводився в рух ногою, на верхньому гончар руками формував посудину.

Після просушки на повітрі, а взимку в домашній печі посуд випалювали. Спеціальна піч, яку споруджували або у дворі гончара, або за селом, складалася з двох частин: великої – очагу і малої – горнила, розділених козлом – стіною з отвором для проходу диму і нагрітого повітря. Округле склепіння печі (клобук) теж мало отвори для виходу пари.

Посуд у горнилі ставили рядками, між якими були глиняні перегородки – рачки, а решту простору засипали уламками битого посуду. Полив’яний посуд випалювали двічі – у сирому вигляді і після обливки поливою.

Сформований предмет, ще знаходячись на гончарному крузі, отримував рельєфне докінчення пальцями, спеціальними паличками, на нього наносився гравірований або кольоровий орнамент. У розмальовці виробів брала участь вся сім’я гончара. Для малювання вживали квач, куряче або дятлове перо, ріжок, дерев’яний ніж – стек.

Керамічні вироби поділялись на чотири основні групи: побутовий посуд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки – кахлі, будівельні матеріали – черепиця, плоска цегла типу плінфи, якою викладали під варистої печі. До побутового посуду належали миски, полумиски, ринки, горщики-борщівники, кашники, глечики, тикви, барильця, куманці. До другої групи, крім декоративного посуду відносились також дитячі іграшки: баранці, півники тощо. Кахлі у великій кількості вироблялися майстрами і використовувалися для оздоблення печей.

Самобутність і своєрідність кераміки Карпатського краю може бути пояснена спільністю техніки, колориту, характерного у відповідності етнографічного розселення гуцулів, бойків, лемків та покутян.

Зовнішніми рисами особливості кераміки Карпатського краю є використання кольорових глин для оздоблення виробів. Оригінальність методу полягала в тому, що розпис робився лікером певного складу який за своїм кольором не завжди був таким, яким виходив після опалення виробу в гончарному горні.

Як твердять самі гончарі слово “гончар” походить від “горна” і “чарування” – той, що горно чарує.

Зародження, а вірніше становлення карпатської кераміки, як самобутнього ремесла відноситься до XV ст. і має стійкий характер дальшого свого розвитку та розширення сфери вжитку.

XVII ст. гама ангобу розширюється. А на протязі наступних ста років широко використовується техніка заливання рисунку та рожкова техніка. Ці техніки використовуються переважною більшістю майстрів і в наш час.

В асортимент гончарних виробів входить теракот – виріб не покритий поливою. Вироби з під поливним розписом та вироби з поноливною розпису. Глазурі готують прозорі і глухі (не прозорі). Сюжети розпису, в основному, орнаментні (рослинний та геометричний), але часто зустрічається сцеціальзовані композиції в теплих червоних, коричневих, жовтих та зелених тонах.

Велике пожвавлення в розвитку гончарства відзначення в другій половині ХІХ ст. на Бойківщині, Дрогобиччині, Старій Салі, Самборі і в ряді других гончарних центрах з’являється велика кількість оригінального посуду: “британки” – миски ринки для топчення сала, піджарювання і тушіння м’яса, “куришлі” та “кошелики” – для зберігання і подавлання напоїв, “лоханки” – для кислого молока, “близьнюки” – зпарені, зстроєні одинакові, або рівновеликі горщики для винесення обідів косарам, чи іншим робітникам в поле чи на город та багато іншого різного посуду.

Вони оздоблювалися нескладними геометричними орнаментами коричневого посуду, світло-зеленого та білого кольору і покривались повністю або частково червоно-коричневою і жарко-зеленою поливами. Поширеним способом декорування гончарних виробів було нанесення крапок і ліній по всій поверхні виробу без організації їх в який-небудь орнамент. Відомим майстром розпису в кінці ХІХ ст. був І. Мартинкевич із Дрогобича. Аналогічним способом розписувались і дитячі забавки – свистуни, тарахковки – “хихлики”. Виробництво забавок в Старій Салі велось до кінця ХІХ ст. Промислове виробництво посуду значно затримало розвиток гончарства.

2.5. Ткацтво

Ткацтво – один з найважливіших видів матеріальної і мистецької культури бойків, що має давні традиції. Кожна історична епоха вносила певні зміни у розвиток домашнього ткацтва Бойківщини, який проходив у загальному русі еволюції матеріальної і духовної культури українського народу. Поступово на базі домашнього виробництва ішов процес виділення ткацтва в окремий промисел. На території Бойківщини на базі давніх художніх традицій виділилися окремі ремісничі осередки, утворювалися цехи. Розвиток ткацтва проходив у двох формах – як домашнє і як цехове виробництво.

Уже в середині XIV ст. існував ткацький цех у місті Самборі. Розвитку ткацького ремесла і промислу сприяла жвава торгівля, в якій значне місце займали і вироби бойківського ткацтва. Бойківські ткані полотна вивозили до Угорщини, Туреччини, Волощини, закупляли спеціальні військові комісії1. За свідченням одного з дослідників Галичини кінця ХVIII – початку ХІХ ст. Й. Рорера, Самбірщина займала визначне місце у виготовленні льняного і конопляного полотна, що відправлялося в Західну Європу. За його приблизними даними, в 1803 р. на Самбірщині працювало 500 ткачів-ремісників2.

Необхідні повсякденні потреби зумовили масове поширення ткацтва в усіх районах Бойківщини. Величезною була роль ткацтва в житті кожної бойківської сім’ї. до 20-х років ХХ ст. всі потреби в тканинах селяни забезпечували домашнім виробництвом. Як стверджували дослідники на початку ХХ ст., “майже в кожній бойківській хаті був ткацький верстат”3, “в одній хаті