У бойків кінця ХІХ – на початку ХХ ст., як і в усіх інших районах України, матеріалом для виготовлення тканин в домашніх умовах була місцева сировина: льон, коноплі і овеча вовна, які оброблялись круглорічно, поетапно, у визначені народним календарем терміни.

Найпоширенішою сировиною для тканин одягового, інтер’єрного та господарського призначенння у бойків був льон. Якість тканин залежала від обробки сировини і техніки виготовлення. Через один-два тижні сушіння льон молотили ціпом, обмолочений льон сушили на печі. Добре висушений льон очищали від костриці і терниці. Очищений льон (“осікане прядиво”) в’язали в космики, а потім у “кльоби” в один “кльоб” входило 30 космиків). Далі льон вичісували на круглій щітці з густо вбитими цвяхами, або ж на гребені. На них з льону відділяли окремими жменями чисті м’які волокна від клоччя. Майже в цсіх селах жменю такого вичесаного волокна називали “ладінкою”.

Вирощування конопель, методи обробки їх волокна проводились на Бойківщині в основному аналогічно іншим районам України. Сіяли конопель менше, ніж льону. Спочатку вибирали “білі” коноплі і мочили їх два тижні у воді, “головчасті” коноплі мочили у воді три тижні. Після сушіння, поетапної очистки від “терміття”, чесали а гребені, виділяючи чисті волокна – повісмо, а з гребеня знімали відходи – клоччя (“клаче”). Часом вичісували повісмо на гребені другий раз і тоді отримували ще два сорти волокон, призначені для різних видів полотен.

Чисті волокна намотували на кужівку, вирізану з стовбура смерічки чи ялинки, часто з залишеним суччям, або з ліщини. Так робили кужіль, куделі.

Важливою сировиною для тканин була овеча вовна, яку використовували для різних видів тканин. Бойки дбали про вирощування овець для отримання якісної вовни – доброї, тонкої, м’якої5. Зістрижену вовну намочували в теплій воді на день-два, полоскали і сушили. Суху вовну розскубували руками, чесали – “чіхрали” на щітці. Найбільш поширеною була прямокутна щітка з двома ручками, яка складалася з двох набитих одна на одну дощок, однакових по величині. На верхню дошку набивали грубу шкіру, а внеї вбивали 21-24 ряди цвяшків на відстані до 1 см. Густо вбиті цвяхи сприяли кращому розчісуванню вовни.

Техніка обробки льону, конопель і вовни в багатьох районах Бойківщини аналогічна. Різниця лише в назвах та формах деяких знарядь.

Наступний важливий процесс підготовки сировини – це прядіння веретенами, які робили в основному з ліщини. Прядіння веретеном має вікову давність. Лише в кінці ХІХ ст. багатші господині почали використовувати ножну прядку для прядіння льону і конопель, а вовну пряли тільки веретенами. Веретена з пряденими нитками називали “починками”, і з них нитки мотали на мотовила в пасма. Так, в селі Тур’є Старосамбірського району пасмо – це 30 ниток, а 30 пасем – моток. В інших районах – це 41 нитка, 20 пасем – “полуйка”. Певна кількість пасем дає локоть, пару, півторак, наміт, моток, півмоток. Дванадцять мотків чи локтів, або шість пар пряжі становлять штуку. Півштуки – це 6 локтів або 3 пари пряжі6.

Далі йшло послідовне перемотування ниток з мотовил на “віялки”, які складалися з підставки – коника, перехрестя з лопатками на кінцях, з них – на клубки, а з клубків – на цівки до човників. З снувальні перевивали пряжу на ткацькі верстати.

На території Бойківщини поширені були два види ткацьких верстатів: вертикальний і горизонтальний7. Вертикальні верстати найпростішої конструкції – лимарні.на них виготовляли шлеї і обротки. До примітивних ткацьких знарядь відноситься ткацька дошка для ткання крайок. Збережені до наших днів нескладні ткацькі знаряддя дають до деякої міри можливість прослідківати складний процесс розвитку конструкції ткацьких верстатів.

Горизонтальні бойківські ткацькі верстати мали рзноманітну конструкцію. Давні за походженням верстати простої конструкції – кросна. Вони використовувались для ткання різних за призначенням тканин в усіх районах Бойківщини. В окремих верховинських селах Закарпаття Турківського району збереглися кросна до наших днів. В кінці ХІХ ст. массового поширення набув верстат складнішої конструкції. Його розміри приблизно 1,60х1,80 см, він має 27-30 частин. Головні з них стовпці, бердо, ляда, поножі-лапки, триб-колесо та ін. Форми і назви цих деталей у різних місцевостях Бойківщини мали певні відмінності.

Матеріал і техніка ткання зумовили багато видів тканих виробів Бойківщини. Основні потреби в одязі, інтер’єрі і господарстві забезпечувались полотном і сукном. Ці два види тканини, як і в інших районах України, мали масове поширення на Бойківщині. Якість полотен залежала від багатьох факторів: підготовки сировини, обробки волокон, процесів прядіння – характеру зсукування ниток, техніки ткання і завершальних способів обробки тканин: вибілювання, викачування тощо. Бойківські ткалі використовували для прядіння ниток різні за методами опрацювання волокна – повісма і клоччя, відповідно до задуму їх брали на основу чи поробок. З кінця ХІХ ст. стали використовувати для ткання і нитки фабричного виготовлення – “памуть”. Залежно від матеріалу, сорту ниток бойківські ткалі виготовляли полотна біля 20 видів. З них найбільш поширені полотна, які називали “кужівне” (повісмо тонке лляне), – на перемітки, хустки, сорочки; “повісмо тонке коніпне” – на сорочки; “повісмо крушасте” тонке – на покривала, плахти та обруси; “повісмо крущасте” грубше – на “плахти”; “повісмо тонке просте”; “повісмо грубее просте”; “міховина”; “клочанка”; “памоть”. Були відомі бойкам і бурунчукові полотна. За народною прядильно-ткацькою термінологією домоткані полотна називали в залежності