верети (“плахти”, “коци”, “годзи”); ліжники (“покрівці”, “джерги”); килими. Матеріал, техніка ткання, характер декорування визначали різновидність бойківських верет. В околицях міст Турка, Бориня, сіл Лихобора, Гнила було поширене ткання льняних верет – “плахт”, одноколірних, зшитих з двох, тьох пілок. В районах сереньої Бойківщини ткали плахти “перетикані”. Їх основа льняна, а вовняним поробком в ритмічному плані виткані чорні, червоні смуги – “партиці”. Залежно від техніки ткання “перетикані” верети бувають дво- і односторонні – на одно личко” і “на два личка”.
Виділяються і “заснівчисті” верети, основа яких заснована з льняних, відповідно підібраних кольорових смуг, переважно чорних і білих, або червоних і білих ниток. Кольорова основа ткалась льняними або вовняними кольоровими нитками поробку у відповідному чергуванні. Ці верети характеризуються різновидністю ритмічного чергування як кольорових смуг шириною 4-5 см, так і однією або двох ниток поробку, введених для посилення контрасту.
Окрему группу становлять бойківські вовняні верети – “коці”, “годзи”. Найбільш розвинений центр виготовлення коців – східна Бойківщина, особливо Долинський і Рожнятівський райони. Своєрідна техніка ткання таких коців. Основу їх засновують з білих і чорних ниток у відповідному чергуванні. Переважно нитки снуються так, щоб утворювались однакової величини смуги шириною, відповідно до основи. Це сприяє тканню клітчастої – “картатої” вовняної тканини. Поширеним методом декорування бойківських коців є снування при краях уздовж тканини широких білих попарних смуг, які відіграють роль бордюра.
У ткацтві Бойківщини вагоме місце зайть мають вовняні тканини – ліжники. На їх поробок прядеться груба нитка в діаметрі до 0,5 см, тонша і тугіша йде на основу. “Покрівці” тчуть на суцільній білій або чорній основі поперечними смугами в ритмічному чергуванні: вужчі, ширші, чорні, білі. Зшивають виткану тканину з двох пілок переважно так, щоб не сходились в центрі смуга зі смугою. Характерною рисою бойківських ліжників є те, що в одному з повздовжніх країв загинають обидва кінці пілок трикутником до середини і зшивають. Такі “покрівці” призначаються для укривання взимку, для утеплення ніг. “Покрівці” тчуть у східних і західних районах Бойківщини.
На Бойківщині, як і багатьох інших районах України, здавна використовувалась доморобна пряжа не лише для одягу, а й для виготовлення предметів сільськогосподарського вжитку, насамперед поворозництва – шнурівництва. Поворозництво як домашній промисел, пов’язаний із виготовленням мотузів, тут було відоме здавна. У містах ремісники-поворозники нерідко об’єднувались у цехи із лимарями. Широке застосування мотузяної продукції у селянському побуті, дедалі активніший розвиток соляної і нафтової промисловості сприяли розвитку промислу10. З початком ХХ ст. розміри поворозництва зменшуються, а в наш час кустарнее виробництво мотузів зникло майже зовсім.
2.6. Писанкарство
Писанки як один з вдів народного мистецтва зберегли на Бойківщині давній зв’язок з різними обрядами і ритуалами, зокрема пов’язаними з культом померлих та аграрною язичницькою обрядовістю. Значне місце посідали також у весняних іграх молоді та весільній обрядовості.
Внаслідок наступу християнської церкви на народні вірування і обряди виготовлення писанок на Бойківщині, як і в інших районах України, було приурочене до великодніх свят.
У кінці ХІХ ст. писанки виготовляли майже у кожній бойківській хаті, розписом займалися переважно жінки, рідше дівчата і, як виняток, чоловіки.
На Бойківщині відомо декілька технік розпису писанок. Для накреслення орнаменту використовувались так звані воскова техніка та вишкрябування. Суть воскової техніки полягала в тому, що на поверхню яйця за допомогою спеціального “писальця” – маленької бляшаної лієчки з дерев’яним держачком. Подібні “писальця” були поширені у багатьох регіонах України. Після занурення у барвник і зняття воску на шкарлупі залишався вільний від кольору візерунок. Для одержання багатоколірного розпису місця, де повинен залишитися колір першого забарвлення, закривають воском і занурюють у наступну фарбу. Це повторюють стільки разів, скільки корів потрібно ввести в розпис, причому кожного разу занурюють яйця у більш темну фарбу. Остання стає тлом для всіх попередніх кольорових візерунків.
Специфічною, але дуже поширеною технікою воскового розпису на Бойківщині, а також в усьому західному Прикарпатті та Лемківщині є розпис шпилькою. Від розпису “писальцем” цей розпис відрізняється тим, що головка шпильки при зануренні у віск захоплює значно меншу масу розтопленого воску, ніж “писальце”, і тому шпилькою виконували лише невеликі і порівняно прості орнаментальні мотиви: риски та крапки.
Писанки з орнаментом, виконаним вишкрябуванням, мали назву “різблянки”. Візерунки вишкрябували на вареному пофарбованому в один колір яйці гострою шпилькою, ножем, уламком серпа чи коси. Ця техніка була поширена в селах Тернівка, Мшанець та ін. Для розписів використовували лише натуральні барвники. Теракотову барву одержували з лушпиння цибулі, зелену – із стеблин озимого жита та різних трав; чорну – із звичайної сажі. З початку ХХ ст. застосовують покупні анілінові фарби.
За орнаментацією, композиційними будовами та колоритом бойківські писанки подібні до писанок ахідного Прикарпаття та Лемківщини. Для орнаментики писанок Бойківщини характерні відносно бальші порівняно з гуцульськими розмірами мотивів. Бойківським орнаментальним мотивам притаманна лаконічність форм та простота побудов. Вільно розміщені світлі орнаменти виразно виступають на темному тлі. Переважаючими лишаються мотиви, пов’язані з системами світосприйняття, які виникли ще у дохристиянську епоху. Орнаменти писанок і сьогодні враають своєю завершеністю.
Орнаментика бойківських писанок досить різноманітна як за змістом, так і за композиційними побудовами. За змістом мотивів орнаменти писанок можна поділити на три групи: геометричні, рослинні та зооморфні.
Геометричний орнамент найбільш архаїчний за походженням, він переважає на бойківських писанках. Рослинна орнаментика тут менш пошрена. Рослинні форми частіше зустрічаються на західній Бойківщині, рідше у